Аборти в Україні: що гарантує держава? - Jurfem

Аборти в Україні: що гарантує держава?

Вступ

 У попередньому аналітичному матеріалі йшлось про те, що всі країни світу умовно поділяються на три  категорії, залежно від законодавчого режиму регулювання права жінок на аборт. Україна належить до категорії держав, де аборти дозволені за запитом жінки. Це означає, що для того, щоб отримати доступ до послуги із переривання вагітності, жінці варто лише звернутися до відповідного закладу охорони здоров’я. Разом з тим, існують певні умови, коли така послуга допустима.  Так, згідно із законодавством, в Україні штучне переривання вагітності за бажанням жінки може здійснюватися у термін до 12 тижнів. Після 12 до 22 тижнів вагітність можна перервати тільки з ряду визначених в законодавстві умов.

Трохи статистики

Протягом 2019 року в Україні штучне переривання вагітності зробили майже 75 тисяч жінок. Відповідно до даних Міністерства охорони здоров’я (МОЗ) кількість абортів за 2019 рік становить 74 606 тис., з них 727 зроблено неповнолітнім особам.

Якщо говорити про 2018 рік, то в Україні зробили 46 тис. 552 переривання вагітності, з них майже 400 – неповнолітнім.

За даними 2020 року зафіксовано 61 тис. 48 абортів, з яких 42 тис. 44 зробили  жінки у віці 20-34 років, 1 тис. 835 – у віці 18-19 років, 538 – у віці 15-17 років. Дівчата до 14 років зробили 35 абортів.

Якими нормативно-правовими актами регулюється проведення аборту в Україні?

Ч. 6 ст. 281 ЦК України передбачає, що штучне переривання вагітності може здійснюватися за бажанням жінки при терміні вагітності до дванадцяти тижнів, а у передбачених законом випадках до двадцяти двох тижнів. Це положення також закріплене та у ст. 50 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я».

Стаття 284 Цивільного кодексу України та Закон України “Основи законодавства про охорону здоров’я” вказують, що надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла 14 років, провадиться за її згодою.

Відповідно до наказу Міністерства охорони здоров’я №423 проведення операції (процедури) штучного переривання небажаної вагітності у вагітної жінки віком до 14 років здійснюється за заявою її законних представників та за згодою неповнолітньої особи.[5]

У Постанові КМУ № 144 від 15.02. 2006 р. «Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України» закріплені підстави, за яких можна зробити аборт у період з 12 до 22 тижнів вагітності. До таких підстав відносяться:

  • Деякі інфекційні та паразитарні хвороби (краснуха, ВІЛ – інфекція IV стадії, туберкульоз);
  • Новоутворення (злоякісні новоутворення будь-якої локалізації);
  • Хвороби ендокринної системи (тяжка форма цукрового діабету, гіперпаратиреоз, гіперльдостеронізм);
  • Розлади психіки та поведінки (судинна деменція, органічний амнестичний синдром, не спричинений алкоголем чи іншими психотропними речовинами);
  • Хвороби нервової системи (хвороба Альцгеймера, м’язова дистрофія);
  • Хвороби системи кровообігу (вторинна гіпертензія, серцева недостатність);
  • Хвороби органів дихання (хронічна респіраторна недостатність);
  • Хвороби органів травлення (непрохідність стравоходу, цироз печінки);
  • Хвороби сечостатевої системи (гідронефроз);
  • Хвороби кістково-м’язової системи та сполучної тканини;
  • Уродженні вади розвитку, деформації та хромосомні аномалії;
  • Вік вагітної жінки менш як 15 років або більше як 45 років;
  • Вагітність внаслідок зґвалтування;
  • Настання інвалідності під час цієї вагітності.

Слід зазначити, що законодавством передбачені обмеження щодо проведення аборту чи стерилізації. Зокрема ст. 134 КК України передбачає покарання за наступні діяння:

  • Проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти;
  • Примушування до аборту без добровільної згоди потерпілої особи;
  • Незаконне проведення аборту, що спричинило тривалий розлад здоров’я, безплідність або смерть потерпілої особи;
  • Примушування до стерилізації без добровільної згоди потерпілої особи.
Законодавчі пропозиції щодо регулювання абортів в Україні

В українському парламенті періодично з’являються законопроєкти, які стосуються абортів. Проте вони не отримують підтримки парламентарів.

  1. Наприклад, у 2017 році до Верховної Ради України був внесений законопроєкт №6239 від 27.03.2017р., який пропонує заборонити штучне переривання вагітності, окрім випадків, встановлених чинним законодавством України. Згідно з цим проєктом закону аборти мають бути дозволені лише у трьох випадках: по-перше, якщо є медичні показання щодо патології плоду, несумісної з життям дитини після народження; по-друге, якщо вагітність несе пряму загрозу життю вагітної жінки й, по-третє, якщо вагітність відбулася внаслідок зґвалтування. Окремо зазначається, що згадані обставини повинна обов’язково засвідчити спеціальна комісія відповідних експертів.
  2. Варто зазначити, що законопроекти подібного змісту вже вносились на розгляд ВРУ, а саме: законопроект №10170 від 12.03.2012 р . та законопроект №2646-1 від 05.04.2013 рЗокрема законопроект 10170 пропонує заборонити аборти з метою захисту інтересів зачатої, але ще не народженої дитини. Згідно з позиції авторів цього проекту закону ненароджена дитина має право на життя з моменту її зачаття та не може бути його позбавлена. Також автори законопроекту пропонували внести зміни до ст.134 КК України, виклавши її у такій редакції: «Проведення штучного переривання вагітності або проведення штучного переривання вагітності у випадках, коли це дозволяється законодавством, але особою,  яка не має спеціальної медичної освіти…» забороняється.  У законопроекті 2646-1 дещо доопрацювали і запропоновані зміни до ст.134 КК України  виглядають так: «1. Проведення операції штучного переривання вагітності (аборту), крім випадків, передбачених законодавством, карається… 2. У разі проведення операції штучного переривання вагітності (аборту) у випадках, передбачених чинним законодавством, особою, яка не має спеціальної медичної освіти, така особа карається позбавленням волі на строк до семи років».Аналізуючи дані законопроекти, хочу зазначити, що такі законодавчі ініціативи є дискримінаційними стосовно жінок та порушують їх репродуктивні права, оскільки рішення робити аборт чи ні жінка має приймати самостійно. Адже, як вже неодноразово згадувалось, заборона проведення абортів призводить до зростання кількості так званих «підпільних» абортів та абортів здійснюваних некваліфікованими особами, що, у свою чергу, призводить до втрати репродуктивної здатності у жінок та материнської смертності, але аж ніяк така заборона не покращує демографічну ситуацію в Україні.Про неефективність заборони штучного переривання вагітності з метою покращити демографічну ситуацію в Україні зазначається у висновку Комітету з охорони здоров’я від 15.06.2018 року. Зокрема там згадується про досвід колишнього СРСР, де заборона абортів в 1936–1955 роках призвела до збільшення смертності від «підпільних» абортів до 70% та зростання кількості випадків вбивств новонароджених дітей. Також не можу не згадати досвід Польщі. За неофіційними даними польських організацій заборона абортів призвела до того, що полячки щорічно роблять 100-200 тисяч нелегальних абортів,  10-15% з яких виконуються за кордоном — в основному в Україні, Німеччині та Австрії.

    Якщо говорити про інтереси зачатої, але ще не народженої дитини, які можуть бути порушені при здійсненні аборту жінкою, то це доволі дискусійне питання. У даному випадку треба відштовхуватися від того, коли дитина стає носієм цивільних прав та обов’язків, а зокрема права на життя. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод не регламентує питання моменту виникнення права на життя, так само як і моменту початку правової охорони життя, тим самим наділяючи кожну державу автономією у вирішенні даного питання. Проте світова практика та практика ЄСПЛ йде таким чином, що початком життя Суд вважає саме момент фізичного народження людини, а не її зачаття. Таким чином, переривання вагітності шляхом аборту, на моє переконання, не є порушенням права на життя.

    Щодо змін до КК України про кримінальну відповідальність за аборт, то положення, запропоноване законопроектом 10170, викладене таким чином, що практично зробило кримінально караним будь-яке переривання вагітності. Мова йде про те, що одна форма об’єктивної сторони «проведення штучного переривання вагітності» охоплює собою іншу форму «проведення штучного переривання вагітності у випадках, коли це дозволяється законодавством, але особою, яка не має спеціальної медичної освіти». Тобто, законопроект дозволяє проведення абортів «у випадках, визначених законодавством», а пропоновані зміни до КК України унеможливлюють їх проведення. Запропонований текст містить внутрішні протиріччя, а також суперечить нормам даного законопроекту, який дозволяє проведення аборту у певних випадках, визначених законодавством.

    Згадані вище законопроекти були відхилені або зняті з розгляду в силу відсутності підтримки таких ініціатив як в парламенті, так і серед суспільства в цілому.

  3. Наступний законопроект, який був внесений до ВРУ, стосується права лікаря на відмову від аборту через міркування совісті (законопроект №6747 від 17.07.2017р.). Даним законопроектом пропонувалось внести доповнення до Цивільного кодексу України та Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я». Зокрема, передбачалося закріпити право медичного працівника на відмову від призначення чи участі в проведенні операції штучного переривання вагітності через світоглядні чи релігійні переконання. Авторами законопроекту пропонувались наступні умови, які мають настати, аби лікар міг скористатися таким правом:лікар зобов’язаний повідомити про свою відмову жінці в якомога коротший строк, надати всю необхідну інформацію про операцію та її наслідки, а також про медичного працівника чи заклад охорони здоров’я, де вона може отримати відповідні медичні послуги. Законопроект було повернуто на доопрацювання через низку зауважень. І на сьогодні відмова лікаря від здійснення штучного переривання вагітності з міркувань совісті, у тому числі світоглядних та релігійних переконань, не передбачена у законодавстві. Комітет ВРУ з питань охорони здоров’я у своєму висновку зазначив, що при вирішенні питання про надання медичному працівнику можливості відмовитися від проведення аборту з міркувань совісті постає необхідність дотримання балансу між правом пацієнта на медичну допомогу та вільний вибір лікаря і правом медичного працівника, як особистості, на свободу совісті та певні релігійні переконання.Цілком погоджуюся із даною позицією, адже «право однієї людини закінчується там, де починається право іншої».  Згадані права пацієнта та права лікаря закріплені на законодавчому рівні. Відповідно до статті 38 Основ законодавства України про охорону здоров’я кожний пацієнт, який досяг чотирнадцяти років і який звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги. Право на свободу совісті та релігії закріплене у  ст. 35 Конституції України та ст. 3 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації», де зазначено, що кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті, яке включає в себе свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, …. Разом із тим у цій статті вказується, що здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров’я і моралі, а також прав і свобод інших громадян.

    Якщо ми братимемо до уваги запропоноване даним законопроектом право лікаря відмовитися від проведення аборту, то виникає питання до роздумів, чи в такому разі не порушується право пацієнта на отримання кваліфікованої медичної допомоги і вільний вибір лікаря. При вирішенні даної проблеми потрібно, в першу чергу, визначити чиї інтереси найбільше порушуються, хто постраждає найбільше. Припускаю, що найбільш незахищеними є інтереси жінки, яка хоче зробити аборт, оскільки даний законопроект не забезпечує жінці у разі відмови лікаря надати послугу аборту обов’язкового надання допомоги іншим кваліфікованим спеціалістом. У такому випадку витрачається час на звернення до нового лікаря і його консультацію, а строк вагітності лише зростає. В той же час міжнародне регулювання пропонує спосіб вирішення цієї проблеми: відповідно до Декларації відносно медичного аборту, яка прийнята на 24-й Всесвітній медичній асамблеї у 1970 році, медичний працівник, який через свої погляди не може призначити і виконати аборт, може відмовитись від проведення цієї операції, забезпечивши продовження медичної допомоги кваліфікованими колегами. Проте пропоновані авторами законопроекту підходи також не знайшли підтримки серед парламентарів і, відповідно, законопроект втратив свою актуальність.

    Слід відмітити ще одну законодавчу ініціативу, котра станом на сьогодні вже стала законом. У 2018 році ВРУ прийняла дуже важливий для України закон «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами», яким, між іншим, запроваджується відповідальність за примушування до аборту без згоди потерпілої. До цього КК України містив норму про відповідальність за проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти, і згода потерпілої не бралася до уваги. Це важливий момент, адже до внесення змін до ст. 134 КК України не було такого складу кримінального правопорушення як примусовий аборт. І на практиці це проявлялось в наступному: брався до уваги лише суб’єкт кримінального правопорушення, тобто особа, яка не має спеціальної медичної освіти при кваліфікації правопорушення.  У тому випадку, коли операція із штучного переривання вагітності проводилася без згоди потерпілої, вважалося що дане діяння відноситься до складу кримінального правопорушення, яке передбачене ст.121 КК України «Умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило переривання вагітності».

    Таким чином, імплементувавши положення Стамбульської конвенції в українське законодавство, статтю 134 КК України було викладено у новій редакції, що дає змогу кваліфікувати примусовий аборт як окремий склад кримінального правопорушення.

    У 2019 році був внесений на розгляд до ВРУ законопроект №1154, яким пропонується викласти у новій редакції статтю 134 Кримінального кодексу України, посиливши кримінальну відповідність за незаконне проведення аборту або стерилізації. Однак цей законопроект також було повернуто на доопрацювання. 

Окремі проблеми в законодавчому регулюванні проведення абортів

Як згадувалось вище, відповідно до Наказу МОЗ України № 423 проведення операції (процедури) штучного переривання вагітності у вагітної жінки віком до 14 років або у недієздатної особи здійснюється за заявою її законних представників, а штучне переривання вагітності у вагітної жінки, яка досягла 14 років, здійснюється за її згодою.

Пункт 2 ст. 284 ЦК України гласить, що фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій, а згідно із п. 3 ст. 284 ЦК України, надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою.

Звідси випливає, що жінка, яка досягла 14 років, може самостійно звернутися до закладу охорони здоров’я про надання їй послуги із переривання вагітності, без згоди батьків.

Однак виникає питання: чи потрібно лікарю повідомляти батьків неповнолітньої дівчини про її рішення зробити аборт або про вже зроблений аборт і стан її здоров’я?

Законодавство України чітко не визначає порядку здійснення медичного супроводу неповнолітньої дівчини до та після аборту. Також не врегульоване питання, чи повинен лікар інформувати батьків неповнолітньої про рішення зробити аборт або про вже зроблений аборт. З одного боку, у законодавстві зазначено, що дитина, яка досягла 14 років має право не розповідати батькам про стан свого здоров’я, а з іншого боку маємо норму про обов’язок батьків  піклуватися про стан здоров’я своєї дитини.

Так, існує стаття 285 ЦК України, яка передбачає, що батьки, усиновителі та опікуни і піклувальники мають право на інформацію про стан здоров’я дитини. Ця сама норма законодавчо закріплена й у статті 39 ЗУ «Основи законодавства України про охорону здоров’я». Крім того, Сімейний Кодекс України також містить норми, які вказують, що батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток. Тобто, ЦК України передбачає, що батьки мають право знати про стан здоров’я дитини, а відповідно до ч.2 ст.150 СК України батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я дитини. Отримання батьками інформації про стан здоров’я їхніх дітей є необхідною умовою для виконання ними свого обов’язку щодо піклування про стан здоров’я своєї дитини, оскільки СК України покладає на батьків такий  обов’язок.

Відповідь на зазначене запитання залишається відкритою. З одного боку, за законом переривання вагітності в неповнолітньої можливе за її згоди. Однак на практиці лікарі часто вимагають дозволу батьків чи піклувальників. Це пов’язано із претензіями батьків до лікарів, які здійснили медичне втручання, а також із збільшенням випадків позовів до суду таких батьків проти лікарів, які здійснили аборт.

Як вирішити ці питання? На моє переконання, є необхідним здійснити законодавче врегулювання переривання вагітності у дівчат віком 14–18 років, визначити процедуру щодо реалізації права батьків на отримання інформації про стан здоров’я своєї дитини і при цьому надати можливість неповнолітній особі самостійно реалізувати своє право на медичне втручання.

Висновок

Підсумовуючи зазначене вище, варто сказати, що українське законодавство є досить сприятливим для жінок, які бажають зробити аборт. Штучне переривання вагітності може здійснюватися за бажанням жінки і може бути проведене при терміні вагітності до дванадцяти тижнів, а у передбачених законом випадках до двадцяти двох тижнів.

Хоча періодично до Верховної Ради України вносяться законопроекти про заборону аборту, вони не отримують підтримки парламенту, що є позитивним моментом.  Це свідчить про те, що наше суспільство поступово починає усвідомлювати важливість даної проблеми та змінює свою позицію про те, що забороною абортів можна подолати демографічну кризу.

Разом з тим, існують певні проблеми у регулюванні проведення абортів. Зокрема, вони стосуються згоди батьків на аборт неповнолітньої. Тому дане питання потребує детального вивчення та вдосконалення законодавства.

Окремо хочу звернути увагу на проблему відмови лікаря від здійснення аборту з міркувань совісті чи релігійних переконань. Видається слушною запропонована у висновку Комітету ВРУ з питань охорони здоров’я пропозиція щодо створення реєстру медичних працівників, які мають заперечення совісті на певні види медичних втручань. Таким чином, особа, яка звертається до відповідного закладу  охорони здоров’я для отримання послуги аборту, зможе завчасно отримати інформацію про осіб, які надають такі послуги, а які ні. Це допоможе захистити гарантовані законом права пацієнток на отримання медичної допомоги та права лікаря на свободу совісті та релігійні переконання.  Проте станом на зараз, зважаючи на те, що в законодавстві не передбачено право для лікаря відмовлятися від штучного переривання вагітності через свої світоглядні чи релігійні погляди, є необхідним, аби на практиці з цих причин безпідставно не відбувалось порушення медичними працівниками права на аборт осіб, які виявили бажання реалізувати таке право.