Аналітичні матеріали - Jurfem

У цьому аналітичному матеріалі ми розглянемо законодавство України, що стосується відповідальності за вчинення сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом, його розвиток та перспективи реформування. Наразі положення, за якими можна притягнути до відповідальності за скоєння таких злочинів, не відповідає нагальним потребам, особливо враховуючи той факт, що в Україні вже сьомий рік триває збройний конфлікт. Задля забезпечення притягнення винних до відповідальності із урахуванням жахливості скоєних ними злочинів та виконання своїх міжнародних зобов’язань, нашій державі необхідно прийняти відповідні зміни до національного законодавства.

З моменту набуття незалежності та до 2014 року, коли розпочався військовий конфлікт на Сході, Україна не брала широкомасштабної участі в збройних конфліктах. Відповідно, українське законодавство ніколи не регулювало проблеми гендерно-обумовленого насильства саме в контексті збройного конфлікту. Більше того, саме питання зміцнення гендерної рівності та недискримінації, а також подолання гендерно-обумовленого насильства почали привертати до себе більш пильну увагу після підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС через необхідність гармонізації національного законодавства із законодавством ЄС. Ще одним фактором став початок тісного співробітництва зі структурами ООН в рамках розв’язання гуманітарних питань, пов’язаних із військовим конфліктом.

Проаналізовано застосування судами ст. 126-1 КК України під час карантинних обмежень, повязаних з пандемією. Як розглядались такі справи та чи були певні обмеження щодо розгляду справ, пов’язаних із домашнім насильством у судах та чи був забезпечений захист прав та інтересів постраждалих від домашнього насильства під час пандемії? З метою знайти відповідь на ці запитання було здійснено аналіз судової практики щодо притягнення до кримінальної відповідальності за домашнє насильство в період з 1 липня 2020 р. по 1 липня 2021 р., зокрема 281 вирок судів Львівської, Київської, Харківської, Миколаївської та Черкаської областей.

Домашнє насильство завжди було негативним моментом як і в Україні, так і у всьому світі, адже зазіхає на права людини. Проте від початку дії карантинних обмежень ситуація значно погіршилася. За даними Національної поліції, кількість звернень про вчинення домашнього насильства у 2020-му зросла на 47 % більше, ніж у попередньому році. Саме тому ООН назвала домашнє насильство «пандемією під час пандемії», оскільки ефективних заходів, щоб його припинити на ранніх стадіях не було. Постраждала особа і кривдник часто змушені були проживати в одному житлі, оскільки суворі карантинні обмеження не дозволяли іншого.

04 червня 2021 року Кабінет Міністрів України зареєстрував у парламенті два взаємопов’язані законопроєкти: проєкт Закону України «Про юстицію, дружню до дитини» (далі – законопроєкт 5617) та проєкт Закону України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо юстиції, дружньої до дитини» (далі – законопроєкт №5618). Вказані законодавчі ідеї уже включені до порядку денного та очікують розгляду парламентарями у першому читанні.

Проблема вчинення правопорушень неповнолітніми зберігає свою актуальність і сьогодні. Хоча нині вона не така гостра, як була до 2012 року. Так, кількість правопорушень, скоєних дітьми, з 2012-го зменшилася приблизно у 3,5 рази: із 14,5 тис. у рік до 4 тис. зафіксованих випадків. Якщо ж говорити про два останні роки, то кількість таких порушень знизилася: із 4750 випадків у 2018-му до 4088 випадків у 2019 році.

Однією з причин зменшення кількості правопорушень, вчинених дітьми, є гуманізація кримінальної відповідальності, на думку експертів. Гуманізація притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності включає у себе також і зменшення випадків застосування до правопорушників такого виду примусового заходу виховного характеру як поміщення до шкіл та училищ соціальної реабілітації. Вказане доводить важливість змін у системі кримінальної юстиції, а саме запобігання повторній віктимізації та покрашення процесу соціальної реабілітації після вчинення правопорушення. Окрім того, діюча система функціонування таких шкіл та училищ мала швидше каральний характер, аніж виховний, а також набула істотних проблем фінансового, організаційного, кадрового виміру.

Традиційно в України з 25 листопада по 10 грудня триває щорічна міжнародна акція «16 днів проти насильства», яка покликана звернути увагу суспільства на проблеми, які пов’язані з домашнім насильством та насильством за ознакою статі, а також необхідністю утвердження рівних прав та можливостей чоловіків та жінок у всіх сферах державної політики України.  В межах цієї акції, Асоціація жінок-юристок України «Юрфем» вирішила підготувати матеріал, який стосується проблематики застосування статті 126-1 Кримінального кодексу України – «Домашнє насильство», яка була імплементована в українське законодавство задля криміналізації поняття «насильства в сім’ї» та на виконання Конвенції ради Європи про запобіганню насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цим явищем.

Статтею 126-1 Кримінального кодексу України встановлено відповідальність за вчинення  «домашнього насильства», яке полягає в умисному систематичному вчиненні фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи.

Як вбачається, однією з обов’язкових ознак для кваліфікацій дій за статтею 126-1 Кодексу є систематичність. Однак, стаття 126-1 Кримінального кодексу України не містить примітки, яка б надавала роз’яснення щодо словосполучення «систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства», що призводить до того, що при застосуванні цієї норми виникають різного роду питання щодо кваліфікації діяння за ст.126-1 КК України в контексті «систематичності».

Резюме. У даному матеріалі йдеться про законодавчі заборони щодо залучення жінок до робіт у нічний час та виконання надурочних (понаднормових) робіт, направлення у відрядження, як форми обмежень права на працю та вид дискримінації. Виявлено окремі законодавчі прогалини та проаналізовано актуальні законодавчі пропозиції, спрямовані на їх вирішення.

Кожне нове скликання Верховної Ради України намагається внести зміни у трудове законодавство, а саме прийняти новий Трудовий кодекс, який на відміну від Кодексу законів про працю України (далі -КЗпП України) буде у більшій мірі забезпечувати права працівників/-ць. Проте, станом на сьогодні у нас залишається діючий КЗпП України, прийнятий ще 10.12.1971 року, з подальшим внесенням численних правок.

Історичний період, у який був прийнятий даний нормативно-правовий позначився і на гарантіях на ринку праці, які пропонував на той час КЗпП у частині захисту прав жінок із дітьми. Зокрема, заборону залучення до робіт у нічний час та виконання надурочних (понаднормових) робіт, направлення у відрядження, переведення на легшу роботу, заборону звільнення та зниження заробітної плати та інші.

В цьому матеріалі на основі аналізу рішення “Левчук проти України” визначено проблеми, які виникають під час правозастосування у справах, пов’язаних із домашнім насильством (зокрема в частині виселення зі житла, якщо кривдник є співвласником такого житла або проживає в ньому, з метою «призупинити» ризики вчинення домашнього насильства в майбутньому), що на практиці створює труднощі в належному захисті постраждалих від домашнього насильства; а також запропоновані деякі рекомендації для покращення реагування держави на випадки домашнього насильства в Україні.

Попри певні законодавчі зміни у сфері домашнього насильства в Україні, статистика свідчить, що кількість випадків домашнього насильства з кожним роком зростає, проте не завжди державі вдається ідентифікувати такі правопорушення та притягнути винних до відповідальності, забезпечивши тим самим належний захист постраждалих від можливих випадків домашнього насильства в майбутньому. Справа “Левчук проти України” є показовою, адже демонструє ті проблеми, які станом на сьогодні існують на практиці в Україні, потребу внесення змін у законодавство, а також труднощі, з якими зустрічаються постраждалі від домашнього насильства в кожному разі, коли бажають отримати захист від таких діянь з боку держави. 

Конвенція МОП № 190 (далі – Конвенція) та Рекомендація № 206 (Далі – Рекомендація), що набрали сили 25 червня 2021 року, є важливими документами, які передбачають комплекс заходів, які мають на меті викорінення сексуального насильства та домагань в сфері трудових відносин. Документи заохочують держав-підписантів внести відповідні зміни до національного законодавства з метою ефективного моніторингу, розслідування та покарання всіх випадків домагань та насильства на робочому місці. Які ж механізми захисту постраждалих від сексуального насильства та домагань на робочому місці передбачають ці міжнародні документи та чому ратифікація Конвенції МОП № 190 та Рекомендації № 206 є актуальним і необхідним кроком України читайте нижче.

25 червня 2021 року відбулася доволі значна подія в сфері охорони трудових прав – вступила в силу Конвенція Міжнародної організації праці (далі – МОП) № 190, а також додаткова Рекомендація до неї № 206.

Конвенція та Рекомендація є взаємодоповнюючими документами. При цьому, якщо Конвенція МОП № 190 передбачає низку положень, які мають бути обов’язково імплементовані в трудове, кримінальне та інше законодавство держави, то Рекомендація № 206 передбачає додаткові положення рекомендаційного характеру. Тобто, якщо держава підпише та ратифікує Конвенцію, то усі положення, які передбачені в ній – є обов’язковими; в той час, як положення, передбачені Рекомендацією, держава може використовувати або ні в своєму національному законодавстві.

Мета цих документів – забезпечити право на рівність і захист від дискримінації в сфері зайнятості та праці для усіх учасників трудових відносин.

У цьому аналітичному матеріалі ми розглянемо заборону зґвалтування та інших форм сексуального насильства у міжнародному гуманітарному праві та праві захисту прав людини. Женевські конвенції 1949 року, Додаткові протоколи до них та звичаєві норми забороняють зґвалтування, катування, жорстоке або нелюдське поводження і покарання, посягання на людську гідність, примус до проституції та вимагають дотримання поваги до особи та її честі. Ця заборона діє як під час міжнародних, так і неміжнародних збройних конфліктів. Міжнародне право прав людини забороняє будь-які форми сексуального насильства в будь-який час. В більшості випадків це робиться через заборону катувань або жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Ці норми різних галузей міжнародного права взаємно доповнюють одна одну та застосовуються паралельно, забезпечуючи широкий захист. Однак, невирішеними залишаються проблеми дотримання і гарантування цих норм, та притягнення винних до відповідальності.

Порушення прав жінок в умовах збройного конфлікту, зокрема вчинення сексуального насильства, є порушенням основоположних принципів міжнародного гуманітарного права (МГП) та міжнародного права захисту прав людини. Відтак, держави повинні приймати ефективні заходи попередження та реагування на такі злочини.

 У попередньому аналітичному матеріалі йшлось про те, що всі країни світу умовно поділяються на три  категорії, залежно від законодавчого режиму регулювання права жінок на аборт. Україна належить до категорії держав, де аборти дозволені за запитом жінки. Це означає, що для того, щоб отримати доступ до послуги із переривання вагітності, жінці варто лише звернутися до відповідного закладу охорони здоров’я. Разом з тим, існують певні умови, коли така послуга допустима.  Так, згідно із законодавством, в Україні штучне переривання вагітності за бажанням жінки може здійснюватися у термін до 12 тижнів. Після 12 до 22 тижнів вагітність можна перервати тільки з ряду визначених в законодавстві умов.

Протягом 2019 року в Україні штучне переривання вагітності зробили майже 75 тисяч жінок. Відповідно до даних Міністерства охорони здоров’я (МОЗ) кількість абортів за 2019 рік становить 74 606 тис., з них 727 зроблено неповнолітнім особам.

Якщо говорити про 2018 рік, то в Україні зробили 46 тис. 552 переривання вагітності, з них майже 400 – неповнолітнім.

За даними 2020 року зафіксовано 61 тис. 48 абортів, з яких 42 тис. 44 зробили  жінки у віці 20-34 років, 1 тис. 835 – у віці 18-19 років, 538 – у віці 15-17 років. Дівчата до 14 років зробили 35 абортів.

У цьому аналітичному матеріалі ми наводимо короткий огляд гендерно зумовленого насильства, та сексуального насильства зокрема, під час конфліктних і постконфліктних ситуацій, його основні форми та їх визначення. Форми сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом, включають сексуальне рабство, примус до проституції, примусову вагітність, примусову стерилізацію, примусові аборти, калічення жіночих статевих органів, примусові шлюби, сексуальні домагання, примусові перевірки незайманості, примус до публічного роздягання. Однак, найбільш поширеними є зґвалтування. Основна проблема полягає в тому, що безкарність за такі злочини сприяє подальшому зростанню насильства щодо жінок. Притягнення до відповідальності ж дозволить знизити кількість таких злочинів. Саме тому, держави повинні приймати відповідні заходи, як правові, так і неправові, задля забезпечення попередження та криміналізації актів сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом, а також покарання за нього.

Феномен гендерно зумовленого насильства під час війни та збройних конфліктів завжди був та залишається широко поширеним явищем в різних регіонах світу. Воно може приймати багато різних форм, які часто використовуються як засіб ведення війни, в тому числі зґвалтування, поневолення, примусову вагітність чи аборт, викрадення та торгівлю людьми, примусове оголення тіла, передача захворювань та інші.

У вересні 2020 року Україна отримала офіційний статус учасниці «Партнерства Біарріц» – міжнародної ініціативи рівних прав і можливостей для всіх.

Заснували «Партнерство Біарріц» 25 серпня 2019 року під головуванням Президента Франції Еммануеля Макрона лідери країн Групи семи (G7) на саміті в місті Біарріц (Франція).

Метою партнерства є консолідація зусиль міжнародної спільноти та посилення відповідальності задля досягнення рівності жінок і чоловіків.

Приєднання України до Партнерства – це визнання прагнення, зусиль і конкретних напрямків України до утвердження рівних прав та можливостей для чоловіків і жінок. Це про руйнування соціальних, економічних, ментальних та фізичних бар’єрів; про те, як позбутись стереотипів щодо розриву у рівні заробітної плати чи права на батьківську відпустку для догляду за дитиною, здобуття освіти за принципом «жіноча» чи «чоловіча» професія, «доступну інфраструктуру» для людей з особливими потребами. А також – про важливість «розвіювання штампів», починаючи з дитячого садочку: дівчачі та хлопчачі іграшки чи кольори, манери та багато іншого, що нав’язується в соціумі; про усунення з міжособистісних відносин мови насильства чи ворожнечі на всіх його рівнях, – «потягування за косички дівчаток» – це не прояв симпатії до протилежної статі, а вияв негативної поведінки, яку потрібно акцентувати та змінювати.

Цей аналітичний матеріал присвячений проблемі співвідношення понять насильства щодо жінок та гендерно-обумовленого насильства. Гендерно-обумовлене насильство є явищем, що глибоко вкорінене в гендерну нерівність як таку, і продовжує залишатися одним з найбільш серйозних порушень прав людини. Попри це, досі не існує консенсусу щодо того, чи є воно повністю тотожним насильству щодо жінок, чи воно повинно розглядатись як більш широке поняття.

На міжнародному рівні була прийнята низка документів, спрямованих на викорінення насильства по відношенню жінок, які містять визначення поняття «насильство щодо жінок». Зокрема, це Стамбульська конвенція та Декларація ООН про викорінення насильства щодо жінок. Поняття гендерно-обумовленого насильства, однак, досі не отримало офіційного визначення у міжнародному праві. Терміни «гендерно-обумовлене насильство» та «насильство щодо жінок» часто використовуються як взаємозамінні. Матеріал розкриває визначення цих двох термінів та аналізує, чи можуть вони застосовуватися як взаємозамінні.

У 2012 році Україна ратифікувала Конвенцію Ради Європи про захист дітей від сексуального насильства та сексуальної експлуатації (далі по тексту — Конвенція, Лансаротська конвенцію), так звану Лансаротську конвенцію. Тим самим Україна зобов’язалася привести національне законодавство у відповідність до положень Конвенції. Основними новелами у сфері захисту дітей від сексуального насильства, які передбачає Конвенція, є зокрема криміналізація перегляду матеріалів сексуального насильства над дітьми; введення поняття грумінгу – “приставання до дітей у сексуальних цілях”, розширення поняття “розбещення дітей”. Такі нововведення покликані захистити дітей від сексуального насильства та створити законодавчу базу, яка буде сприяти цій цілі. У цьому аналітичному огляді ми розглянемо перераховані вище положення детальніше.

Репродуктивні права стосуються приватних інтересів фізичних осіб щодо планування сім’ї, народження чи, навпаки, відмови від народження дітей. Якщо брати безпосередньо інтереси жінок, то репродуктивні права стосуються ще й таких питань як можливість приймати рішення щодо власного тіла та сексуального й репродуктивного здоров’я.

Оскільки репродуктивні права містять морально-етичний аспект в контексті питань суспільної моралі, етичних цінностей і приватного інтересу, який пов’язаний із правом на приватність, держава може здійснювати втручання в приватність фізичних осіб, в тому числі жінок. Однак, таке втручання повинно відповідати певним вимогам, для того щоб баланс між суспільним та приватним інтересом не порушувався.

 

У попередньому аналітичному матеріалі наводились статистичні дані Центру репродуктивного здоров’я, згідно яких 59% жінок репродуктивного віку у всьому світі проживають у країнах, які дозволяють проведення абортів, тоді як 41% жінок живе за  законодавством, згідно якого неможливо отримати доступ до безпечного та законного аборту.

Також згадувалось, що країни, які дозволяють робити аборти, є країнами, в яких переривання вагітності дозволене за запитом або з соціальних чи економічних підстав. Тоді як законодавство окремих держав або взагалі забороняє робити аборти, або дозволяє лише за обмежених обставин, наприклад, коли життя або здоров’я жінки під загрозою.

Повна заборона аборту, а також встановлення обмежень щодо реалізації права на аборт призводить до поширення таких явищ як «позалікарняні» аборти та «абортний туризм».  Таким чином, щороку в результаті ускладнень через небезпечні аборти помирає майже 23 000 жінок.  За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, майже кожної смерті, спричиненої небезпечним абортом, можна було б уникнути шляхом доступу до безпечних та законних послуг з переривання вагітності. 

Незважаючи на позитивну тенденцію до лібералізації законів про аборти в усьому світі, все ще існують численні проблеми із врегулюванням даного питання. Тому держави повинні забезпечити доступ, доступність, прийнятність та якість послуг з переривання вагітності.

Вашій увазі огляд морально-етичних особливостей легалізації та заборони абортів. У роботі наводяться аргументи як прихильників права на аборт, так і людей, які виступають за його заборону. В результаті аналізу даної проблематики з’ясовано, що заборона абортів призводить до збільшення випадків незаконних абортів, і, як наслідок, материнської смертності та безпліддя.

Як вже згадувалось у попередньому матеріалі, право на переривання вагітності є одним із репродуктивних прав жінки. Право на аборт тісно пов’язане із правом на планування сім’ї та правом людини на життя. У зв’язку з цим, питання проведення абортів є складним морально-етичним питанням, яке зачіпає низку фундаментальних етичних проблем, а саме: ставлення жінки до практики абортів, ставлення сім’ї, громадськості, держави, церкви до даної проблеми, а також ступінь впливу державної політики на прийняття особистих рішень.

Проблема аборту одночасно торкається долі одразу декількох людей – жінки, що вирішила перервати вагітність, й ембріона (плоду), що знаходиться в її утробі. Також дана проблема може торкатися і біологічного батька майбутньої дитини, адже він, на рівні із жінкою, має право на створення сім’ї. Утім, саме жінці бути вагітною і носити дитину, тому й проблема аборту стосується безпосередньо матері та дитини.

Таким чином, виникає одне головне питання, в якому, мабуть, і полягає морально-етична проблема: чи дозволяти проведення аборту, чи заборонити його.

Цей аналітичний матеріал присвячений проблемі доступу  жінок до права на переривання вагітності. Хоча аборт є поширеним явищем серед суспільства, лише 59% жінок у всьому світі мають доступ до такого права. Інші, 41% жінок, позбавлені можливості отримати доступ до безпечного та законного аборту. Матеріал розкриває поняття аборту, містить нормативно-правове регулювання даного питання, а також розкриває підстави для переривання вагітності, які застосовуються окремими державами.

Право на аборт належить до одного з репродуктивних прав жінки та закріплене на законодавчому рівні. Воно захищається численними міжнародними договорами про права людини та іншими нормативно-правовими актами на національному рівні у всьому світі.

На сьогодні аборт є поширеним явищем серед суспільства. Проте, за даними Центру репродуктивного здоров’я (Center for reproductive rightsлише 970 мільйонів жінок, що становить 59% жінок репродуктивного віку, проживають у країнах, які  дозволяють аборти. Інші 41% жінок, тобто 700 мільйонів, живе за  законодавством, згідно якого неможливо отримати доступ до безпечного та законного аборту.

У попередньому матеріалі йшлось про поширення мобінгу у світі та про важливість боротьби з таким явищем. Також було окреслено міжнародні зобов’язання України щодо протидії мобінгу. Так, відповідно до Європейської соціальної хартії, Директиви Європейського Союзу  № 89/391/ЄС  про запровадження заходів, покликаних заохочувати до покращення безпеки та охорони здоров’я працівників на роботі та № 2000/78/ЄС про загальну систему рівного поводження в сфері зайнятості й професійної діяльності, Конвенції МОП № 190 про викорінення насильства та домагань у сфері праці, Рекомендації МОП № 206 Україна зобов’язана створити правовий механізм захисту прав працівників від насильства на робочому місці. Про те, які кроки вже зроблено національним законодавцем для протидії мобінгу і які механізми вироблені іншими державами для цього, розповідаємо далі.

Стаття 2 Кодексу законів про працю України (далі-КЗпП) визначає, що одним з основних прав працівників є право на здорові і безпечні умови праці. А стаття 2-1 КЗпП встановлює рівність трудових прав громадян України, забороняючи будь-яку дискримінацію у сфері праці. Проте спеціальних норм, які б визначали поняття мобінгу, як психологічного насильства на робочому місці працівника з боку інших членів трудового колективу, у чинному трудовому законодавстві не міститься. Відповідно і адміністративного чи кримінального правопорушення за вчинення такого роду дій український законодавець не передбачає.

За своїм змістом відповідно до Цивільного кодексу України репродуктивні права є особистими немайновими правами фізичних осіб, що забезпечують їх природнє існування. Разом з тим, у законодавстві до сьогодні не закріплене визначення «репродуктивних прав», а також відсутнє комплексне регулювання у сфері репродуктивних відносин. З одного боку, до цих відносин можемо застосовувати Конституцію України, Цивільний кодекс України, Сімейний кодекс України, Основи законодавства України про охорону здоров’я, Наказ МОЗ «Порядок застосування допоміжних технологій в Україні» тощо. Однак жоден з цих актів не оперує поняттям «репродуктивних прав» чи визначає особливості їх здійснення.

Принагідно відзначимо, що ще у лютому 2004 року шляхом реєстрації Проекту Закону про репродуктивні права та гарантії їх здійснення №5105 була спроба на законодавчому рівні запропонувати визначення репродуктивних прав.

Автори законопроекту наголошували на важливому значенні репродуктивного здоров’я у житті людини, та необхідності встановлення єдиного підходу до регулювання та захисту репродуктивних прав людини.

Насильство на робочому місці («workplace bullying»; поняття поширене у США і Британії) або мобінг («mobbing» від англ. mob – атакувати, оточувати; поняття використовується у Швеції, Німеччині, Італії та інших європейських країнах) (за H. Leymann. Mobbing and Psychological Terror at Workplaces. Violence and Victims, Vol. 5, No. 2,1990.  P. 120.) означає ворожу та неетичну поведінку на робочому місці, яка систематично спрямовується однією чи групою осіб проти іншої. Внаслідок частоти та тривалості таких дій працівнику завдаються значні психічні, психосоматичні та соціальні страждання, а у певних випадках жертви мобінгу вчиняють навіть самогубство. Хоча мобінг – дуже давнє явище, вперше його почали досліджували лише на початку 1980-х років. Так, Хайнц Лейман, шведський психіатр, вперше ввів поняття «мобінг» у 1978 році для конкретизації позначення форми цькування працівника на робочому місці.

Явище мобінгу на робочому місці поширене у всьому світі, як у приватних компаніях, так і у державних структурах. Дослідження показують, що рівень мобінгу на робочому місці становить майже 50% у США, 4% в Італії та 5-10% в Європі. В Австралії за останні три роки повідомлення про знущання на робочому місці зросли на 70 відсотків. Ще одне опитування (за результатами workplacebullying.com) показало, що 70% осіб, які провокують насильство – чоловіки, а понад 60% потерпілих від мобінгу припадає на жіночу стать. В Україні, на жаль, не ведеться статистика щодо фіксування випадків мобінгу, що свідчить про масштаби правової неврегульованості цього явища і потребу у проведенні як якісних досліджень ,так і моніторингу.

Адміністративні правопорушення є найпоширенішим видом правопорушень. Суспільна шкода кожного окремого адміністративного правопорушення є незначною і тому вони більш поширені у суспільстві. За дане правопорушення передбачено різні адміністративні стягнення, у тому числі і  громадські та суспільно корисним роботи.

Накладення адміністративних стягнень – це кінцевий результат застосування заходів адміністративної відповідальності. У законодавстві існує вичерпний перелік адміністративних стягнень, який регламентується статтею 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП).

Варто навести статистичні дані Державної судової адміністрації України щодо застосування адміністративних стягнень.

23 квітня 2020 року на розгляд Верховної Ради України групою народних депутатів був внесений законопроєкт №3387 «Про надання захисту іноземцям та особам без громадянства», мета якого – «врегулювання законодавства у сфері надання захисту іноземцям та особам без громадянства шляхом імплементації спеціальних норм законодавства Європейського Союзу до законодавства України, а також усунення прогалин у національному законодавстві, пов’язаних із наданням особам притулку в Україні». 

Чи враховані в законопроєкті №3387 вимоги Конвенції Ради Європи про запобігання та протидію насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (далі – Стамбульської Конвенції), аби захистити права жінок-шукачок захисту та жінок-біженок, які постраждали від гендерно-обумовленого насильства, та чи справді система надання захисту в разі прийняття цього законопроєкту стане ефективною та дієвою?

До Верховної Ради України було подано законопроект, що має на меті внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» та Закону України «Про колективні договори і угоди», шляхом надання визначення поняттю «мобінг», а також шляхом встановлення адміністративної відповідальності за систематичне застосування різних форм мобінгу до працівника. Таким чином, законопроект спрямований на захист усіх учасників трудових відносин від різних форм мобінгу і встановлення адміністративної відповідальності за такі дії.

Проектом Закону пропонується додати статтю 173-5, яка містить визначення поняття «мобінг», а саме: «мобінг – діяння учасників трудових відносин, які полягають у психологічному, фізичному, економічному насильстві, у тому числі із застосуванням засобів електронних комунікацій, що вчиняються стосовно працівника підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами або особами, які працюють за трудовим договором з фізичними особами стосовно інших учасників трудових відносин з метою приниження їх людської гідності за певними ознаками, створення стосовно них напруженої, ворожої, образливої атмосфери та/або примушування учасника трудових відносин до зміни місця роботи».

Пропонуємо Вашій увазі Аналітичний огляд Проєкту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо гармонізації законодавства у сфері запобігання та протидії дискримінації із правом Європейського Союзу)» (реєстраційний номер 0931, дата реєстрації 29.08.2019)

Проєкт Закону передбачає внесення змін до Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України з метою  гармонізації національного законодавства у сфері запобігання та протидії дискримінації із правом Європейського Союзу.

В умовах сьогодення «одиноке материнство» як правовий статус дозволяє користуватись відповідною допомогою від держави та, разом з тим, визначає ряд обов’язків. Так, на одиноку матір поширюються обов’язки батьків, котрі закріплені в Конституції України та Сімейному Кодексі України. Це виглядає логічно, адже такі обов’язки як утримування своїх дітей та вирішення питань щодо їх виховання повинні виконуватись незалежно від кількості членів сім’ї.  Відповідно, зважаючи на те, що на одиноку матір, по-суті, лягає тягар виконання обов’язків обох батьків, держава намагається дбати про таку менш захищену верству населення, надавши їй певні види соціальної допомоги.

Принагідно слід зауважити, що законодавче регулювання повинно спрямовуватись на врахування інтересів жінок, які виховують дітей самостійно, та їх дітей. Разом з тим, трапляються випадки, коли одинокі матері дуже мало або ж взагалі не обізнані про особливості свого правового статусу. Це легко пояснюється тим, що такого терміну як «одинока матір» не закріплено в жодному нормативно-правовому акті. Тому пропоную розглянути окремі питання правового статусу одиноких матерів

Проблема розірвання шлюбу є однією із складних проблем сучасного суспільства. За статистикою у Європейському Союзі  на рік припадає 1 мільйон розлучень, у США 53% шлюбів закінчуються розлученням (кожні 6 секунд). Найменше число розлучень спостерігається в Ірландії – щорічно не більше 15% та Чилі – 3%.

За статистикою Міністерства юстиції України за півріччя 2020 року відділи реєстрації актів цивільного стану зареєстрували 11828 розірваних шлюбів,з яких 853 було розірвано в судовому порядку. За аналогічний період 2019 року було зареєстровано 18329 розірваних шлюбів, з яких 1407 розірвано у судовому порядку, що відповідно на 35% та 40% більше, ніж у 2020 році.

Явище розірвання шлюбу є досить поширеним процесом у світі. Проте все ще існують певні обмеження як в Україні, так і в інших країнах, які унеможливлюють розірвання шлюбу подружжям. Це зумовлено тим, що держава негативно ставиться до розірвання шлюбу і намагається вжити всіх можливих заходів щодо збереження сім’ї.

У другій частині статті розглядаються нововведення, які очікуються в освітньому і виховному процесах в частині проведення просвітницької роботи серед дітей та молоді, а також як прийнятий Указ, вплине на захист прав і законних інтересів дітей. Статтею розкриваються основні законодавчі зміни, які передуватимуть забезпеченню додаткових процесуальних гарантій неповнолітнім особам при проведенні їх допиту, опитування під час кримінального провадження, що базуються на найкращих міжнародних практиках, а також стосовно законодавчого закріплення відповідальності за переслідування (сталкінг).

Указом передбачено розроблення та внесення на розгляд Верховної Ради України законопроєкту, спрямованого на забезпечення додаткових процесуальних гарантій неповнолітнім особам при проведенні їх допиту, опитування під час кримінального провадження, що базуються на найкращих міжнародних практиках, зокрема на моделі «Barnahus», де головним виконавцем наразі виступає Міністерство юстиції України.

 

У цій частині розглядаються загальні особливості виданого Президентом України Указу № 398/2020 «Про невідкладні заходи із запобігання та протидії домашньому насильству, насильству за ознакою статі, захисту прав осіб, які постраждали від такого насильства», що має визначальну роль у напрямку наближення законодавства України до положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульської конвенції). Проаналізовано вплив цього Указу на діяльність спеціально уповноважених органів у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, насильству за ознакою статі та як прийняття Указу вплине на порядок збору та поширення інформації у сфері запобігання та протидії домашньому насильству і насильству за ознакою статі. Зазначено актуальну інформацію щодо вже зроблених та майбутніх кроків у напрямку повноцінного виконання Указу.

З метою ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами громадськими організаціями на початку 2020 року було ініційовано подачу електронної петиції із закликом ратифікації Стамбульської конвенції. Так, електронна петиція набрала 25 тисяч підписів громадян, за наслідком чого Президентом України запропоновано Міністерству закордонних справ України та Міністерству соціальної політики України оперативно опрацювати це питання.

Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (далі – Стамбульська конвенція) було прийнято Комітетом Міністрів Ради Європи 7 квітня 2011 року, а відкрито для підписання 11 травня 2011 року.  (Детальний матеріал Аналітичного центру ЮрФем про Стамбульську конвенцію читайте тут.)

Конвенцію підписали 46 країн, але на сьогоднішній день ратифікували її 34 країни.

Проте більшість держав, які прийняли Стамбульську конвенцію, зробили застереження про незастосування окремих положень Конвенції.

Така можливість передбачена самою Стамбульською конвенцією (стаття 78 Конвенції). Разом з тим, слід зауважити, що не у всіх випадках держава може зробити такі застереження. Так, у тексті Стамбульської конвенції міститься вичерпний перелік її норм, щодо впровадження яких у свою національну практику держава може внести застереження.

Матеріал підготовлений з метою інформування медичних працівників, зокрема жінок, які працюють у медичній сфері, про законодавчі гарантії щодо їх оплати праці в період карантинних заходів.

З загостренням коронавірусної хвороби в Україні, введенням карантинних обмежень, збільшенням кількості хворих медичні працівники потрапили в найбільшу зону ризику, адже саме вони контактують як з особами, у яких є підозра на Covid-19, так і з особами, у яких цей вірус вже підтверджений. При цьому ризик зараження існує як в працівників, які безпосередньо надають медичну допомогу, так і в іншого персоналу (наприклад водії швидкої).

Статистика свідчить про те, що жінки, які працюють в сфері охорони здоров’я, перебувають у більшому ризику зараження COVID-19.

Аналітичний центр ЮрФем пропонує Вашій увазі другу частину буде проаналізовано доступ постраждалих від гендерно-обумовленого насильства жінок з числа мігранток, шукачок захисту та біженок до медичних та соціальних послуг. Проблеми цих жінок все ще залишаються невидимими для українського суспільства. Окрема увага таким категоріям жінок приділяється і у Стамбульській конвенції, адже при відсутності документів захистити себе від гендернообумовленого насильства стає майже неможливо.

Читайте першу частину матеріалу, де мова йшла про законодавче забезпечення прав таких категорій осіб. 

 

Для суспільства в Україні мігрантки, біженки та шукачки притулку залишаються невидимими, хоча такі люди в Україні є і захищати їхні права надзвичайно складно. Окрема увага таким категоріям жінок приділяється і у Стамбульській конвенції, адже при відсутності документів захистити себе від гендернообумовленого насильства стає майже неможливо. 

Аналітичний центр ЮрФем пропонує Вашій увазі першу частину матеріалу про законодавче забезпечення прав таких категорій осіб.

Авторка – Євгенія Мелеш

 

 

Медіація в справах щодо домашнього насильства в контексті Законів «Про медіацію» № 3504 від 19.05.2020 та № 3504-1 від 04.06.2020

У Верховній Раді України зареєстрований Проєкт Закону № 3504 «Про медіацію» та № 3504-1 «Про медіацію» (альтернативний).

Прийняття Закону «Про медіацію» забезпечить на законодавчому рівні закріплення процедури медіації в Україні як позасудового способу врегулювання конфліктів (спорів). Учасники медіації отримають правову можливість, гарантовану державою, вирішити спір, який виник між ними на взаємовигідних умовах та з значними перевагами:

  • конфіденційність,
  • економія фінансових та часових ресурсів,
  • добровільність,
  • виявлення та задоволення інтересів обох (усіх) сторін.

 

Право на відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку в Україні мають батьки, які працюють на підставі трудових договорів (статті 179, 181 КЗпПУ та стаття 20 Закону України «Про відпустки»).

Очевидно, самозайняті особи, зокрема фізичні особи підприємці (далі-ФОП), адвокати, нотаріуси, які не працюють по трудових договорах, а забезпечують себе роботою самостійно, такого права на таку відпустку не мають.

Асоціацією жінок-юристок України “ЮрФем” у 2017 році було проведене дослідження щодо становища жінок у юридичній професії. 36,9% респонденток зазначили про випадки сексуальних домагань, а 46,5% про факти дискримінації.

З аналогічними порушеннями своїх прав на робочому місці зіштовхуються жінки із різних професій та у багатьох країнах світу

Зокрема, від 45% до 55% жінок у різних країнах ЄС повідомляють про сексуальні домагання на робочому місці. У Великобританії понад 20% зайнятих жінок брали відгули через домашнє насильство, 2% із них втрачали через це роботу. 

Питання забезпечення антидискримінаційного підходу до оплати праці в тому числі за ознакою статті є одним з ключових в аспекті ґендерної рівності, розширення прав і можливостей жінок та прав людини. Проблеми у розрізі відмінностей оплати праці чоловіків і жінок спостерігалися не лише в країнах пострадянського простору, а й в країнах-членах ЄС. Незважаючи на той факт, що протягом останніх років становище жінок поліпшилося, але такий прогрес не був рівномірний, – нерівність між оплатою праці чоловіків та жінок досі існує.

Ґендерна дискримінація щодо оплати праці негативно впливає на економічні та соціальні права жінок.

 

Питання дистанційної роботи обговорювалося на ринку праці уже тривалий час. В Україні воно не було настільки актуальним, проте все більше власників бізнесу переходили частково на залучення працівників для дистанційної роботи.

Пандемія COVID-19 швидко внесла свої корективи на ринку праці, внаслідок чого бли прийняті і зміни до Кодексу законів про працю України та передбачена така форма організації праці, як дистанційна (надомна) робота.

Ми вирішили розібратися у правових аспектах даної форми організації праці, а також впливу такої форми праці на жінок і чоловіків, особливо у період дії карантину.

Стамбульська конвенція ЮрФем

 

 

 Починаючи з 2011 року в Україні триває процес підготовки до ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок та домашньому насильству (далі- Стамбульська Конвенція) , яка незважаючи на велику роботу по підготовці законопроектів та проектів підзаконних нормативно-правових актів ще досі не ратифікована.

06 грудня 2017 року був прийнятий Закон України “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами”, а також 07 грудня 2017 року Закон України “Про запобігання та протидію домашньому насильству”.  Даними законодавчими актами були внесені значні зміни у законодавство, проте цього не достатньо і ми спробуємо відповісти чому?

У сучасному світі існують протилежні позиції щодо законодавчої регламентації сурогатного материнства. У рішенні ЄСПЛ  у справі «Labassee v. France»  зазначається, що кожна держава може самостійно вирішувати питання про дозвіл або заборону сурогатного материнства на її території.

Тому це питання регулюється на рівні національного права держав, що часто стає причиною колізій та затягування судових процесів, зважаючи на те, що у відносини сурогатного материнства можуть вступати громадяни різних держав, особи без громадянства.

На практиці існують наступні підходи до регулювання сурогатного материнства в окремих державах:

  • абсолютна заборона.
  • дозволено.
  • дозволено, але існують законодавчі обмеження.
  • не врегульовано законом

 

 

Впродовж останніх місяців, навколо питання сурогатного материнства в Україні, точаться гострі дискусії. Церква, громадські організації та правозахисники наводять різні аргументи щодо заборони чи дозволу жінкам бути сурогатними матерями. Як правило, ці дискусії рідко торкаються правової площини, порядку правового регулювання в Україні сурогатного материнства та порядку оформлення процедури сурогатного материнства. 

Тож ми намагалися розібратися у тому, що говорить законодавство та судова практика, а також яка юридична процедура оформлення сурогатного материнства в Україні. 

У попередніх матеріалах Аналітичного Центру “Юрфем” ми аналізували підходи до регулювання сурогатного материнства в окремих державах, а також правові аспекти сурогатного материнства в Україні. Сьогодні ознайомимось із основними аргументами та контраргументами щодо доцільності законодавчого дозволу сурогатного материнства. При підготовці даного матеріалу були використані коментарі правозахисниць, які будуть зазначені у тексті.

 Серед ключових пропозицій щодо законодавчої регламентації сурогатного материнства в Україні можна виділити наступні:

  • Заборонити сурогатне материнство.
  • Дозволити сурогатне материнство (тут можливі наступні варіації: дозволити лише альтруїстичне сурогатне материнство; дозволити як альтруїстичне, так і комерційне сурогатне материнство).

Проаналізуємо нижче аргументи та контраргументи щодо законодавчого дозволу на використання методу сурогатного материнства. 

У матеріалі, авторка дає  короткий огляд еволюції філософської думки щодо етичних аспектів сурогатного материнства та розкриває pro et contra аргументи. Погляд через призму концепцій свободи та справедливості дозволяє глибше зрозуміти як природу самого явища, так і багатогранність точок зору щодо нього, які існують у суспільстві. Всі думки викладені у роботі є позицією авторки щодо питання сурогатного материнства.

Авторка – Олександра Егерт, виконавча директорка Асоціації правників України.