Чому рішення «Левчук проти України» не втрачає своєї актуальності? - Jurfem

Чому рішення «Левчук проти України» не втрачає своєї актуальності?

Резюме.

В цьому матеріалі на основі аналізу рішення “Левчук проти України” визначено проблеми, які виникають під час правозастосування у справах, пов’язаних із домашнім насильством (зокрема в частині виселення зі житла, якщо кривдник є співвласником такого житла або проживає в ньому, з метою “призупинити” ризики вчинення домашнього насильства в майбутньому), що на практиці створює труднощі в належному захисті постраждалих від домашнього насильства; а також запропоновані деякі рекомендації для покращення реагування держави на випадки домашнього насильства в Україні.

Вступ

Попри певні законодавчі зміни у сфері домашнього насильства в Україні, статистика свідчить, що кількість випадків домашнього насильства з кожним роком зростає, проте не завжди державі вдається ідентифікувати такі правопорушення та притягнути винних до відповідальності, забезпечивши тим самим належний захист постраждалих від можливих випадків домашнього насильства в майбутньому. Справа “Левчук проти України” є показовою, адже демонструє ті проблеми, які станом на сьогодні існують на практиці в Україні, потребу внесення змін у законодавство, а також труднощі, з якими зустрічаються постраждалі від домашнього насильства в кожному разі, коли бажають отримати захист від таких діянь з боку держави. Серед таких проблем можемо виділити наступні:

  • значна кількість справ, пов’язаних з домашнім насильством, закривається через психологічний тиск, який кривдник може чинити на постраждалу, щоб остання відкликала свою заяву;
  • органи влади розглядають домашнє насильство як «приватну справу»;
  • законодавство України в частині виселення на цей момент не передбачає ефективного механізму забезпечення ні права на життя, безпеку та здоров’я потерпілої особи, ні майнових прав потерпілої, якщо кривдник є співвласником житла або проживає в ньому;
  • судова практика полягає у відмові у виселенні в таких справах через відсутність доказів систематичного характеру актів домашнього насильства, що становить кримінальне правопорушення, передбачене ст.126-1 КК України, що є перешкодою для доступу до правосуддя для постраждалих від домашнього насильства.
  • діти є «невидимими» постраждалими від домашнього насильства. Ідентифікація дітей-свідків як дітей-постраждалих від домашнього насильства, у більшості випадків не здійснюється ні судом, ні самими заявниками та правоохоронними органами. Як наслідок, у справах про виселення та притягнення до відповідальності кривдників за вчинення домашнього насильства не враховуються інтереси дітей.

Коротко про ситуацію з домашнім насильством в Україні

Починаючи з 2015 року, в України триває процес підготовки до ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок та домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (далі – Стамбульська конвенція). Напрацьовувалася проекти нових законів та постанов уряду. На жаль, Стамбульська Конвенція до сьогодні не ратифікована, проте 06 грудня 2017 року був прийнятий Закон України “Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами”, а також 07 грудня 2017 року Закон України “Про запобігання та протидію домашньому насильству”. 

Новим законодавством були введені нові заходи щодо захисту постраждалих від домашнього насильства, зокрема такі  як терміновий заборонний припис, обмежувальний припис, держава взяла на себе зобов’язання створювати притулки для постраждалих від домашнього насильства. Також було криміналізоване домашнє насильство  та введено поняття “добровільна згода на секс” при кваліфікації злочинів щодо статевої свободи та недоторканості.

Водночас домашнє насильство розслідується лише за заявою постраждалої особи, при розгляді справ, пов’язаних із домашнім насильством судді, поліція та адвокати надають перевагу праву на захист власності кривдника у порівнянні із правом на безпеку та життя і здоров’я постраждалої особи. Однією з причин таких ситуацій є те, що до сьогодні домашнє насильство вважається приватною справою. За даними Фонду народонаселення ООН та Женевського центру демократичного контролю за збройними силами, 38% суддів і 39% прокурорів в Україні вважають домашнє насильство “приватною справою”, 59% правоохоронців вважають більшість повідомлень про домашнє насильство неправдивими, до 84% поліцейських ставлять у пріоритет примирення, а не покарання, до 62% правоохоронців вважають, що багато жертв зґвалтування самі в цьому винні. Дані дослідження також свідчать, що 10% прокурорів, 11% суддів та 12% поліцейських поділяють цю думку.

За даними Національної поліції, 2019 року було зареєстровано 141 814 заяв про вчинення домашнього насильства. 1881 заява надійшла від дітей, що становить 1,33% від загальної кількості звернень. Серед дорослих осіб у 79,97% випадках зверталися із заявами жінки (113 403  заяв), серед дітей, дівчата подавали заяву про вчинення домашнього насильства у 61,30% випадків (1153 заяв від дівчат).

У 2020-му в порівнянні з 2019 роком, кількість звернень з приводу домашнього насильства зросла на 32% і становила 208 748 заяв, з яких 1,64% звернень від дітей. Серед дорослих осіб у 87,19 % випадках зверталися із заявами жінки (182 008 заяв), серед дітей, дівчата подавали заяву про вчинення домашнього насильства у 58,61% випадків (2012 заяв від дівчат).

Водночас варто зазначити, що у 2019 році із 1563 кримінальних правопорушень за статтею 126-1 КК України лише 759 було передано до суду, що становить 48,56%, а у 2020 році з 3 037 кримінальних правопорушень, до суду було передано 1 823, що становить 60,03% від зареєстрованих кримінальних правопорушень передбачених статтею 126-1 КК України “Домашнє насильство”.

Відповідно, сам факт втручання органів влади у справи, пов’язані з домашнім насильством, не надаючи реальної оцінки ситуації (зокрема ризиків виникнення домашнього насильства у майбутньому) шляхом притягнення винних до відповідальності та забезпечення «справедливого балансу інтересів сторін», не може вважатися належним способом виконання позитивних зобов’язань держави.

В чому суть справи «Левчук проти України»?

Справа стосується порушення права заявниці на повагу до її приватного життя (Ст. 8 ЄКПЛ), оскільки у 2016-2018 роках національні суди відмовили у задоволенні її вимоги про виселення її колишнього чоловіка, не провівши всебічного аналізу ситуації, в якій знаходилась заявниця, зокрема вчинення колишнім чоловіком щодо неї домашнього насильства. Як наслідок, через те, що колишнього чоловіка заявниці не було висилено, вона разом із своїми дітьми піддавалася неодноразово ризикам вчинення щодо них психологічного та сексуального насильства. Оскільки розгляд справи в національних судах тривав протягом тривалого часу, – ЄСПЛ дійшов до висновку, що Україні не вдалось забезпечити ефективний захист заявника від домашнього насильства, адже заявниця та її діти залишалися під загрозою подальшого насильства (§ 90).

Які рекомендації слід взяти до уваги Україні за результатами рішення ЄСПЛ «Левчук проти України»?
  1. Виселення кривдника із житла необхідно розглядати як один із способів захисту прав постраждалої особи від домашнього насильства, а не черговий майновий спір.

Питання користування майном і забезпечення безпеки постраждалої особи у випадку спільної власності на це майно разом із кривдником, є надзвичайно складним. Інколи постраждалі від домашнього насильства не звертаються за захистом у поліцію через розуміння, щоб кривдник має право власності на житло. Окрім того, існують хвилювання серед суддів, працівників поліції та адвокатів, щодо того, куди піде кривдник, якщо його веселять із житла. Таке питання представники органів правопорядку часто ставлять постраждалим від домашнього насильства.

Також законодавство України не передбачає ефективних механізмів забезпечення права власності постраждалої особи, а також права на безпечне життя і здоров’я у випадку, якщо кривдник є співвласником житла чи у ньому проживає. Наприклад, статтею 116 Житлового кодексу України передбачено, що особу може бути виселено із житла, яке їй не належить, якщо вона “систематично порушує правила соціалістичного співжиття”. Через застарілість норм Житлового кодексу, а також неоднозначність судової практики, у частині, що розуміти під «систематичністю порушення правил співжиття», постраждалим відмовляють у захисті прав в такий спосіб.

Окрім того, у випадку спорів про припинення права користування майном на підставі статті 365 Цивільного кодексу України, такий фактор, як вчинення насильства не є підставою для припинення права власності.

У результаті відсутності правової визначеності та чіткості у законодавстві, відсутності належного реагування правоохоронних органів на випадки домашнього насильства у судовому порядку важко довести систематичність вчинення домашнього насильства, що, фактично, унеможливлює застосування ст. 116 ЖК України щодо можливості виселення кривдника.

Як зазначено у рішенні «Левчук проти України», у справах про домашнє насильство права кривдників не можуть переважати права постраждалих, зокрема, на фізичну та психологічну недоторканість, – а тому виселення кривдника із житла повинне розглядатися судовою системою та законодавством, як належний способів захисту потерпілих від домашнього насильства.

  1. Необхідність забезпечення ефективної роботи правоохоронних органів, соціальних служб в частині належного реагування на випадки домашнього насильства, зокрема кваліфікації дій як домашнього насильства і притягнення до відповідальності кривдників.

Виходячи із обставин справи «Левчук проти України», встановлено, що незважаючи на неодноразові звернення заявниці до органів влади, поліції, соціальних служб, її звернення залишалися без реагування, або представники влади обмежувалися усними попередженнями та превентивними бесідами щодо кривдника. Разом з тим, правоохоронні органи аргументували своє невтручання тим, що сторони вже владнали свої протиріччя, наголошуючи на приватному характері таких справ.

У зв’язку з тим, що справи, пов’язані із насильством щодо жінок та домашнім насильством, сприймаються приватними, і є такими відповідно до кримінального процесуального законодавства, то  такі справи можуть розглядатися і передаватися до суду лише за заявою постраждалої особи. У результаті такого підходу, на практиці, ми маємо значну кількість справ, які закриваються у зв’язку з тим, що потерпіла особа, під психологічним тиском з боку кривдника забирає заяви із поліції та відмовляться підтримувати обвинувачення. А кривдники уникають відповідальності. Тому є необхідним змінити підхід до такої категорії справ, а саме передбачати наступне:

  • Справи щодо домашнього насильства не є справами приватного обвинувачення і повинні розглядатися навіть за відсутності заяв та скарг потерпілої особи.
  • Розумні строки розгляду справ і не затягування розгляду.
  • Скасування строків притягнення до кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані із домашнім насильством .
  • Передбачення у кримінальному законодавстві поняття “злочини пов’язані із домашнім насильством” і забезпечення належну ідентифікацію цих злочинів у інших кримінальних справах, а не лише за статтею 126 КК України.

 

  1. Належна робота судів для запобігання домашньому насильству

Практика суду щодо відмови у виселенні через відсутність доведення систематичності дій, що становлять склад злочину (зокрема наявність постанов суду про притягнення до адміністративної відповідальності або вироків суду, яким кривдника визнано винним), є перешкодою в доступі до правосуддя для постраждалих від домашнього насильства. Є необхідним Верховному Суду провести узагальнення судової практики у справах щодо видачі обмежувальних приписів та інших справ, пов’язаних із домашнім насильством зокрема в частині належного аналізу та оцінки ситуації в цілому, в тому числі і ризику майбутнього насильства. У справі ж «Левчук проти України» українські суди, фактично, вважають, що факти вчинення насильства щодо потерпілої і ризики майбутнього вчинення такого насильства за умов спільного проживання не є підставою для виселення.

  1. Ідентифікація дітей свідків, як дітей постраждалих від домашнього насильства

У справі «Левчук проти України» національними органами влади діти не були ідентифіковані як постраждалі від домашнього насильства. З 2018 року у законодавстві України передбачено, що діти свідки домашнього насильства повинні визнаватися постраждалими від домашнього насильства, а отже отримувати усі послуги та належну правову допомогу і ефективний захист.

Статистика правоохоронних органів та Міністерства соціальної політики України у частині кількості дітей постраждалих від домашнього насильства значно відрізняється. Працівниками поліції не ідентифікуються діти свідки, а у випадку їх ідентифікації інформація не передається у службу у справах дітей. У результаті у справах про виселення, притягнення до відповідальності за домашнє насильство інтереси дітей не враховуються.

Незважаючи на формально прописаний механізм ідентифікації дітей-свідків, які постраждали від домашнього насильства як потерпілих, цей механізм не працює на практиці через відсутність належної координації дій між суб’єктами владних повноважень.

Висновки.

Як бачимо, рішення ЄСПЛ «Левчук проти України» є знаковим, адже вперше державу Україна визнали відповідальною за неналежне реагування на випадки домашнього насильства. Разом з тим, це рішення наштовхує на ряд пропозицій, котрі доцільно врахувати для покращення мезанізму захисту постраждалих від домашнього насильства:

  1. Забезпечити виконання зобов’язань щодо належного реагування правоохоронної системи на випадки домашнього насильтсва, а саме:
  • вивести злочини, пов’язані із домашнім насильством із категорії справ приватного обвинувачення
  • передбачення у кримінальному законодавстві поняття “злочини пов’язані із домашнім насильством” і забезпечити належну ідентифікацію цих злочинів у інших кримінальних справах, а не лише за статтею 126 КК України
  • включити у навчальні програми суддів, адвокатів та працівників правоохоронної системи теми пов’язані із досудовим і досудовим розслідуванням злочинів пов’язаних із домашнім насильством, з акцентом на захист та відновлення прав потерпілих
  1. Забезпечити дотримання принципу правової визначеності при розгляді цивільних справ, пов’язаних із домашнім насильством, зокрема щодо виселення, припинення права на користування майном, видачу обмежувального припису тощо.
  2. Проводити систематичні узагальнення судової практики по цивільних та кримінальних справах пов’язаних із домашнім насильством.
  3. Забезпечити роботу механізму взаємодії суб’єктів у сфері запобігання та протидії домашнього насильства, зокрема у частині ідентифікації дітей постраждалих від домашнього насильства та надання їм допомоги.