Чому сексуальне насильство під час збройних конфліктів є міжнародним злочином? - Jurfem

Чому сексуальне насильство під час збройних конфліктів є міжнародним злочином?

Резюме

У цьому аналітичному матеріалі ми розглянемо, коли зґвалтування та інші форми сексуального насильства можуть вважатися воєнними злочинами, злочинами проти людяності, або злочинами геноциду. Наразі акти сексуального насильства визнаються окремою категорією воєнних злочинів (серйозних порушень міжнародного гуманітарного права), в контексті як міжнародних, так і неміжнародних збройних конфліктів. У випадках, якщо відповідні діяння не мають зв’язку зі збройним конфліктом, а були вчинені в контексті широкомасштабного або систематичного нападу, спрямованого на цивільне населення, то вони можуть розглядатись як злочини проти людяності. У випадку ж, якщо акти сексуального насильства призводять до знищення певної групи в цілому або частково, або до створення прямої загрози фізичному та соціальному існуванню групи та приниження гідності потерпілої, вони можуть становити форму геноциду. Однак все ще не було вирішене питання, чи може ознака статі бути основою для виокремлення ще однієї групи, проти якої може бути спрямований злочин геноциду.

Вступ

Норми міжнародного гуманітарного права та міжнародного права захисту прав людини закріплюють чітку заборону зґвалтування та інших форм сексуального насильства в будь-який час. Окрім прямої заборони, сексуальне насильство також підпадає під заборону катувань або жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання. Притягнення до відповідальності за порушення цих норм здійснюється відповідно до положень міжнародного кримінального права, в рамках якого були сформовані чотири категорії міжнародних злочинів: геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини, злочин агресії. Визнання зґвалтування та інших видів сексуального насильства однією із форм геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів є надзвичайно важливим. Саме воно забезпечує притягнення винних осіб до індивідуальної кримінальної відповідальності на міжнародному рівні як за найбільш серйозні злочини.

Сексуальне насильство як воєнний злочин

Говорячи про міжнародні збройні конфлікти, варто почати з того, що Женевські конвенції 1949 року та Додатковий протокол I 1977 року встановлюють кримінальну відповідальність за «серйозні порушення» норм міжнародного гуманітарного права (МГП), які також називають воєнними злочинами. Відповідно, на держави покладено обов’язок встановити ефективне кримінальне покарання для осіб, які вчиняють або віддають накази вчиняти будь-які із таких серйозних порушень. Окрім того, держави зобов’язані судити осіб, що підозрюються у вчиненні злочинів за Женевськими конвенціями незалежно від їхнього громадянства, що підкреслює універсальність цього зобов’язання. Застосування принципу універсальної юрисдикції взагалі є однією з важливих особливостей системи «серйозних порушень», що була створена Женевськими конвенціями.

Перелік серйозних порушень, передбачених Женевськими конвенціями та Додатковим протоколом I, є досить коротким і не містить конкретних положень про зґвалтування або інші форми сексуального насильства. Окрім того, ці злочини вкрай рідко переслідувалися в судовому порядку на міжнародному рівні. Ситуація змінилась лише зі створенням спеціальних міжнародних кримінальних трибуналів щодо колишньої Югославії та Руанди у 1990-х роках (Letetia VAN DER POLL. Penal mechanisms in international humanitarian law with specific reference to sexual violence committed against women during armed conflict // RJOI. – 2008. – №8. – С. 103–127, с. 104-105.)

Наразі зґвалтування та інші форми сексуального насильства безумовно визнаються серйозними порушеннями МГП, коли вони вчиняються стосовно осіб, що користуються захистом, у зв’язку із міжнародним збройним конфліктом. У Дослідженні Міжнародного Комітету Червоного Хреста щодо звичаєвого права пояснюється, що «хоча зґвалтування було заборонено Женевськими конвенціями, воно не було прямо закріплено як серйозне порушення ані в Конвенціях, ані в Додатковому протоколі I. Проте воно має розглядатись як серйозне порушення на тій підставі, що є рівнозначним нелюдському поводженню, або умисному заподіянню тяжких страждань, або серйозної шкоди здоров’ю» (Jean-Marie Henckaerts. Customary International Humanitarian Law Volume I: Rules / Jean-Marie Henckaerts, Louise Doswald-Beck. – Cambridge: Cambridge University Press, 2009. – 689 с, Правило 156.)

Із прецедентного права міжнародних кримінальних трибуналів (МКТ) також випливає, що зґвалтування прирівнюється до катування, а тому може переслідуватися в судовому порядку як «серйозне порушення». Наприклад, у справі Delalić Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії (МТКЮ) засудив деяких із обвинувачених за зґвалтування як за одну із форм катування відповідно до статті 2 Статуту МТКЮ, в якій перелічені «серйозні порушення» МГП. Інші форми сексуального насильства також переслідувалися в судовому порядку відповідно до положень МГП про «серйозні порушення». Як приклад, можна навести справу Prlić, в рамках якої МТКЮ постановив, що нелюдське поводження відповідно до тієї ж статті 2 Статуту може включати «будь-яке сексуальне насильство, спрямоване проти фізичної та моральної недоторканності будь-якої особи із використанням погроз, залякування або фізичної сили, таким чином, щоб принизити або образити жертву» (Gloria Gaggioli. Sexual violence in armed conflicts: A violation of international humanitarian law and human rights law / Gloria Gaggioli. // International Review of the Red Cross. – 2015. – №96. – С. 503–538, с. 529).

У контексті неміжнародних збройних конфліктів ситуація дещо відрізняється, адже ані спільна стаття 3 Женевських конвенцій, ані Додатковий протокол II 1977 року не передбачають криміналізації або зобов’язання судового переслідування за порушення норм МГП, що регулюють ведення неміжнародного збройного конфлікту. Однак ця прогалина була закрита судовою практикою трибуналів. Зокрема, у справі Tadić МТКЮ чітко визнав, що серйозні порушення за спільною статтею 3 також є воєнними злочинами.[1] Як було розглянуто у попередній публікації, зґвалтування та інші форми сексуального насильства забороняються спільною статтею 3 та Додатковим протоколом II. Тому в тих випадках, коли такі злочини досягають мінімального порогу та становлять серйозні порушення цих положень, вони є воєнними злочинами, скоєними під час неміжнародного збройного конфлікту.

Стаття 4 Статуту Міжнародного кримінального трибуналу щодо Руанди (МКТР), який був створений пізніше, вже прямо закріпила відповідальність за порушення спільної статті 3 та Додаткового протоколу II. Тобто вона розповсюдила юрисдикцію Трибуналу на злочини зґвалтування, примушення до проституції та будь-які форми посягання на статеву недоторканість особи.

Стаття 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду (МКС) також передбачає, що «зґвалтування, сексуальне рабство, примус до проституції, примусова вагітність, примусова стерилізація або будь-яка інша форма сексуального насильства, яка також є серйозним порушенням Женевських конвенцій», або «серйозним порушенням спільної статті 3», є воєнними злочинами незалежно від того, чи скоєні вони під час міжнародного, чи неміжнародного збройного конфлікту. Звісно, ці акти повинні досягти певного порогу тяжкості, однак в цьому питанні Римський статут залишає місце для судового тлумачення.

Таким чином, наразі зґвалтування та інші форми сексуального насильства визнаються окремою категорією воєнних злочинів в контексті як міжнародних, так і неміжнародних збройних конфліктів.

Сексуальне насильство як злочин проти людяності

Під час збройного конфлікту можуть вчинятись не лише воєнні злочини, а й злочини проти людяності, тобто злочини, що вчиняються в контексті широкомасштабного або систематичного нападу, спрямованого на цивільне населення. Це означає, що навіть акти сексуального насильства, які не мають безпосереднього зв’язку зі збройним конфліктом, можуть переслідуватись як міжнародні злочини.

Першим міжнародно-правовим документом, в якому зґвалтування було безпосередньо включено до переліку злочинів проти людяності став Закон № 10 Контрольної ради, створеної після Другої світової війни. Аналогічні положення містили також Статути МКТР та МТКЮ. Однак інші форми сексуального насильства в цих документах прямо не згадуються, а тому могли переслідуватись лише як «інші» злочини проти людяності або як порушення всеосяжної заборони «інших нелюдських діянь». У Римському статуті різні форми сексуального насильства вже були об’єднані в одній статті та визнані окремою категорією злочинів проти людяності. Так, стаття 7(1)(g) Римського статуту охоплює зґвалтування, сексуальне рабство, примусову проституцію, примусову вагітність, примусову стерилізацію та будь-які інші форми сексуального насильства співставної тяжкості.

В цьому контексті варто окремо загадати, що на момент початку розробки Римського статуту ще не було вироблено визначення зґвалтування як злочину проти людяності. Тому Жіночий форум з питань гендерного правосуддя МКС зіграв важливу роль в розробці основних елементів злочину зґвалтування, закріплених у Статуті. Напевно, саме завдяки цьому в статті 7 Римського статуту міститься спеціальне положення, що надає визначення «гендеру» для всіх цілей в контексті Статуту: він «має на увазі дві статі, чоловічу та жіночу, в контексті суспільства». Відповідно, концепція «проникнення» в рамках визначення зґвалтування була свідомо сформульована таким чином, аби бути досить широкою та нейтральною в гендерному відношенні, оскільки жертвами зґвалтування можуть бути як чоловіки, так і жінки. Визначення зґвалтування за статтею 7(1)(g) також підкреслює, що цей злочин є питанням влади та насильства, адже вимагає наявності застосування насильства, або погрози насильством чи силою (Katharine T. Bartlett. Gender Law / Katharine T. Bartlett. // Duke Journal of Gender Law & Policy. – 1994. – №1. – С. 1–20).

Таким чином, зґвалтування та інші форми сексуального насильства чітко визнаються злочинами проти людяності та криміналізуються відповідними нормами міжнародного кримінального права.

Сексуальне насильство як злочин геноциду

Говорячи про цю категорію злочинів, необхідно почати з того, що злочинні діяння переслідуються та караються як злочин геноциду, якщо вони мають на меті повне або часткове знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи.

В ході розробки Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 року (Конвенція проти геноциду) сексуальне насильство щодо жінок не згадувалося та не знаходить вираження в її положеннях. Частково це можна пояснити тим, що під час жахливих подій Голокосту, які стали відправною точкою для розробки Конвенції, як чоловіки, так і жінки піддавались насильству рівною мірою. Однак багато діянь, перелічених у статті II Конвенції, можуть бути витлумачені як такі, що включають сексуальне насильство. Зокрема стаття II, як і аналогічна їй стаття 6 Римського статуту, перелічує п’ять основних форм злочину геноциду: (a) вбивство членів групи; (b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам групи; (c) умисне створення таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення групи; (d) вжиття заходів, розрахованих на запобігання народженню дітей; та (e) примусова передача дітей до іншої групи.

Особливого значення у контексті сексуального насильства можуть мати три із цих категорій діянь. Перша – заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу. Компенсаційна комісія ООН визнала, що «серйозні тілесні ушкодження включають фізичні або психічні ушкодження, завдані в результаті сексуального насильства» (Letetia VAN DER POLL, с. 120). Кваліфікація сексуального насильства як катування підкріплює цю позицію, адже останнє також передбачає заподіяння сильного фізичного або психічного болю та страждань. Більш того, МКТ також визнали, що сексуальне насильство може мати результатом тілесні ушкодження, які призводять до фізичного знищення жінок, що входять у певну групу. Що стосується завданого розумового розладу, то під час прийняття Конвенції існували деякі розбіжності щодо того, чи він обмежується лише спричиненням фізичних вад, чи також включає нефізичні розлади розумових здібностей. З часом позиція, що нефізичні психічні розлади також входять до сфери дії Конвенції отримала міжнародну підтримку. Тому, психологічні травми, отримані в результаті сексуального насильства, також можна віднести до цієї категорії.

Друга категорія діянь, під яку можуть підпадати акти сексуального насильства – це «умисне створення таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення». В рішенні по справі Attorney-General of the Government of Israel v Eichmann було визнано, що стаття II (c) Конвенції проти геноциду стосується дій, спрямованих на те, щоб викликати повільну смерть, наприклад, «переведення групи людей на харчування, що лише забезпечує їх існування, скорочення обсягу необхідних медичних послуг до рівня нижче мінімального, відмова в наданні відповідного житла, тощо», а також примусова праця (Letetia VAN DER POLL, с. 121-122). Аналогічно, сексуальне насильство може використовуватись для створення умов пригнічення для певної групи, що в поєднанні з іншими діями може привести до знищення її членів. Яскравим прикладом є імперська політика Японії по відношенню до корейського населення в період окупації нею Корейського півострова. В цей період корейські жінки та дівчата потерпали від сексуального рабства та були вимушені перебувати у так званих «станціях втіхи» comfort stations») – військових борделях для японських солдатів та офіцерів. За оцінками істориків, менше 30% цих жінок пережили Другу світову війну, адже постійно піддавались зґвалтуванням, потерпали від голоду, венеричних хвороб та нелюдського ставлення. Цей приклад є свідченням того, що зґвалтування та інші форми сексуального насильства можуть призвести до фізичного знищення.

Третя категорія діянь – це вжиття заходів, розрахованих на запобігання народженню дітей та калічення статевих органів і репродуктивної системи. Відповідно, у тих випадках, коли сексуальне насильство має на меті запобігти народженню дітей в рамках визначеної групи, наприклад, шляхом калічення статевих органів жінок, позбавляючи їх здатності народжувати, таке сексуальне насильство підпадає під дію статті II (d) Конвенції (Letetia VAN DER POLL, с. 121-122).

Збройні конфлікти у колишній Югославії та Руанді також спонукали міжнародне співтовариство звернути увагу на взаємозв’язок між сексуальним насильством та злочином геноциду. Саме тому судова практика МТКЮ та МКТР має велике значення в цьому контексті.

Перше рішення з цього питання було прийнято у справі Prosecutor v Akayesu. МКТР постановив, що «сексуальне насильство є невід’ємною частиною процесу знищення, особливо спрямоване на жінок тутсі, та безпосередньо сприяє їх знищенню і знищенню групи тутсі в цілому». Таким чином, він визнав, що сексуальне насильство супроводжувалося конкретним наміром, необхідним для здійснення злочину геноциду. У справі Prosecutor v Musema МКТР прийшов до такого ж висновку на основі того, що акти зґвалтування та сексуального насильства були невід’ємною частиною плану, розробленого для знищення групи тутсі (Catharine A. MacKinnon. The ICTR’s Legacy on Sexual Violence / Catharine A. MacKinnon. // New Eng. J. of Int. Law. – 2008. – №14. – С. 101–110, с. 102-103).

Попри визнання того, що зґвалтування може бути формою геноциду, все ще залишається під питанням, чи може ознака статі бути основою для виокремлення ще однієї групи, яку варто додати до основних чотирьох груп, проти яких може бути спрямований злочину геноциду. Як зазначалося вище, в статті II Конвенції проти геноциду згадуються лише а національні, етнічні, расові та релігійні групи.

Жінки безперечно входять в кожну із цих чотирьох груп, тим самим будучи частиною групи, що захищається статтею II Конвенції. Однак висловлюється думка про те, що у тих випадках, коли жінки стають ціллю виключно через їх стать, або гендер, злочин геноциду варто тлумачити більш гнучко. Зокрема у справі, Prosecutor v. Akayesu МКТР розглянув питання, чи можуть інші групи відповідати критеріям, створеним розробниками Конвенції проти геноциду та прийшов до позитивного висновку, зазначивши, що «їх намір полягав у тому, аби забезпечити захист будь-якої стабільної та постійної групи». Крім того, у справі Prosecutor v Musema МКТР постановив, що «при оцінці того, чи може та чи інша конкретна група вважатися захищеною від злочину геноциду, Судова камера буде розглядати кожен конкретний випадок окремо, беручи до уваги як представлені докази, так і конкретний політичний, соціальний і культурний контекст, в якому ймовірно мали місце відповідні діяння» (William A. Schabas. An Introduction to the International Criminal Court / Cambridge: Cambridge University Press, 2004. – 495 с, с. 40).

Два вищезазначені рішення значною мірою підкріплюють тезу про те, що умисне переслідування жінок винятково за ознакою їхньої статі цілком може виправдовувати перегляд чотирьох груп, включених до традиційних категорій жертв злочину геноциду. Серед причин, які наводять на користь збереження традиційних підходів основною є та, що захист розповсюджується на жінок рівною мірою в рамках всіх груп. Однак численні історичні свідчення та події в колишній Югославії та Руанді підкреслюють постійну безкарність за перетворення жінок, як групу, у конкретні та систематичні мішені в ході збройних конфліктів.

Висновок

Протягом останніх десятиліть міжнародне право постійно розвивалось, шукаючи найбільш ефективні механізми притягнення винних осіб до відповідальності за найжахливіші злочини, зокрема за акти сексуального насильства, якщо вони скоєні як одна із форм воєнних злочинів, злочинів проти людяності або актів геноциду. Вперше зґвалтування переслідувалося як воєнний злочин, злочин проти людяності та акт геноциду Міжнародними кримінальними трибуналами щодо колишньої Югославії та щодо Руанди. Саме завдяки судовій практиці цих органів були сформовані необхідні визначення, та підходи, що дозволили визнати акти сексуального насильства найтяжчими міжнародними злочинами, так само як і нове розуміння сексуального насильства, шо вчиняється щодо жінок під час збройних конфліктів.

Хоча міжнародне співтовариство досягло певних успіхів у визнанні особливої вразливості жінок як в час воєнного конфлікту, так і після нього, необхідно докласти ще багато зусиль, щоб існуючі норми дійсно застосовувались. Наразі практика свідчить про те, що міжнародні та національні кримінальні судові органи уникають розгляду справ щодо обвинувачень у сексуальному насильстві, пов’язаному із конфліктом. Замість цього вони притягають винних до відповідальності за інші порушення, що жодною мірою не сприяє встановленню справедливості по відношенню до постраждалих жінок.