Чи може держава втручатися в аборти: до питання про особливості захисту права на життя в ЄСПЛ

Катерина Шуневич, учасниця Літньої школи ЮрФем, студентка юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, інтернка Відділу зв`язків з органами правосуддя Апарату Верховної Ради України

Для з’ясування  окремих проблемних аспектів реалізації права на життя, передбаченого ст.2 Європейською конвенцією з прав людини (далі – ЄКПЛ або Конвенція), та особливостей його захисту, слід виходити із позиції Європейського суду з прав людини(далі – ЄСПЛ або Суд), що реалізуючи принцип мінімальних гарантій у процесі своєї діяльності, все ж питання визначення моменту початку життя, його закінчення, та інші дотичні до вищезазначеного питання аспекти (межі права на аборти, існування права на евтаназію, питання статусу ембріонів, «легітимні винятки» із права на життя тощо) визначаються Державою, що ратифікувала ЄКПЛ. А тому Суд, вирішуючи проблемні питання у конкретній ситуації, враховуватиме національне законодавство держави-відповідача з метою зясування меж права на життя у конкретній державі.

Важливість забезпечення реальної дії права на життя наголошується у рішеннях Суду. Зокрема, у справі «Лопеш де Соуза Фернандеш проти Португалії» Суд зазначає, що «ані війна, ані будь-яка інша ситуація суспільної небезпеки, ані культурна традиція, ані релігійна різноманітність не можуть обмежувати можливість реалізації сутності права, оскільки вона є основою для невід’ємного фундаментального правоволодіння, за відсутності якого право повністю втрачає свою цінність»[1]. Отже, Суд резюмує, що крім «легітимних винятків», визначених у ч.2 ст.2 ЄКПЛ, право на життя не може бути жодним чином порушене.

Таким чином, як зазначено у рішенні Суду «Андроніку та Константіну проти Кіпру»[2], закріплення права на життя у ЄКПЛ «..є одним з найбільш фундаментальних положень Конвенції і охороняє одну з основних цінностей демократичного суспільства.», а тому належна реалізація такого права та наявність механізмів для захисту останнього є необхідним для забезпечення прав та свобод людини і громадянина та реального виконання положень Конвенції.

Кожна з Держав, в тому числі і Україна, повинна виконати певні зобов’язання, аби вважатися державою, в якій ефективно забезпечується та реалізовується право на життя, передбачене ст.2 ЄКПЛ. Погоджуюсь із позицією проф.  В. Лемака, який зазначає, що конструкція, передбачена у ст.1 ЄКПЛ  – «гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені Конвенцією» охоплює як позитивні, так і негативні зобов’язання Держави.[3]

Зокрема, у справі «Кац проти України» Суд вказує на таке негативне зобов’язання держави, як необхідність утримуватися від умисного або незаконного позбавлення життя.[4] При цьому, слід наголосити, що, зважаючи на природу такого юрисдикційного органу як ЄСПЛ, саме Держава, а не певна особа, яка зазіхнула на порушення права на життя, виступатиме відповідачем у справі.  Окрім негативних, для держав, що ратифікували ЄКПЛ, є необхідним дотримання  позитивних зобов’язань, які містять як процесуальний, так і матеріальний аспекти.

Зокрема, суть процесуального зобов’язання викладена у рішенні «Гонгадзе проти України», де зазначається, що держава зобов’язана провести ефективне розслідування у випадку наявності підстав вважати, що було порушено право на життя, незалежно від того, чи наявне тіло особи внаслідок зазіхання на таке природнє право, чи за умов, коли тіло відсутнє[5]. Цікаво, що процесуальне зобов’язання Держави стосується не лише факту проведення швидкого і об’єктивного розслідування щодо обставин смерті особи, а забезпечення належних засобів судового захисту.

Зміст матеріального аспекту позитивного зобов’язання щодо забезпечення права на життя, передбаченого ст.2 ЄКПЛ, полягає у необхідності для Держави встановити ефективні кримінально-правові положення для захисту права на життя. При цьому якщо обов’язок встановити кримінальну відповідальність за умисне позбавлення життя згідно практики Суду є в усіх державах, то щодо інших питань Держави наділені значною дискрецією. До прикладу, у справі «Онерїлдіс  проти Туреччини» Суд вказав, що питання щодо встановлення відповідальності за необережне позбавлення життя належить до компетенції Держави[6]. Питання, що стосуються можливості проведення абортів (так само, як і моменту початку життя, що визначається у національному законодавстві Держави), віддані також на розсуд Держави.

    Так, у справі «Вo проти Франції» передбачається, що Держава не має обов’язку кваліфікувати як вбивство позбавлення життя ненародженої дитини(плоду)[7]. Це питання тісно пов’язано із моментом початку життя, визначення якого віднесено на розсуд держави.

Аналізуючи практику Суду, можна дійти до висновку, що в зачатої, але ще ненародженої дитини з точки зору національного законодавства України виникає законний інтерес до набуття права на життя.  Тобто на неї не поширюються всі гарантії, передбачені ст.2 ЄКПЛ, але вона наділяється певними окремими правами, гарантованими національним законодавством, до прикладу, правом на спадщину. Дане питання тісно пов’язане із питанням реалізації права на аборти, можливість і умови проведення яких різняться в Державах, що ратифікували ЄКПЛ, зважаючи на історичну традицію, особливості віросповідання тощо.

У практиці Суду можна спостерігати, що при вирішенні питання про те, чи проведення абортів не порушує право на життя, передбачене ст.2 ЄКПЛ, слід розглядати декілька способів вирішення  такої проблемної ситуації:

  1. гарантії, передбачені ст.2 ЄКПЛ, не поширюються на плід взагалі;
  2. ст.2 ЄКПЛ визнає право на життя плоду з певними обмеженнями;
  3. ст.3 ЄКПЛ закріплює повне право на життя плоду.

Аналізуючи запропоновані Судом варіанти, припускаємо, що у випадку застосування третього варіанту, плоду надавались би більші гарантії реалізації права на життя, аніж жінці, яка виношує такий плід, адже в даній ситуації ігноруються, до прикладу, такі факти, як шкода для здоров’я жінки при виношені плоду, або загроза її життю, а тому даний варіант повинен бути відкинутий, що й було в подальшому здійснено у практиці Судом.

Так, згодом, реалізуючи принцип динамічного тлумачення,  Суд зазначив, що враховуючи право на повагу до приватного та сімейного життя, передбаченого ст.8 ЄКПЛ, жінка все ж має право на проведення аборту, зважаючи на власні суб’єктивні причини. Так, у  справі «Тисьонц проти Польщі» Суд наголосив на важливості процесуальних гарантій у ситуаціях, коли жінка мала об’єктивні підстави боятися, що вагітність та пологи матимуть негативний вплив на її здоров’я, зазначивши, що незабезпечення таких гарантій порушуватимуть в тому числі ст. 8 ЄКПЛ. Відповідно, у вищезгаданій справі Суд встановив відсутність в законодавстві Польщі ефективних процедурних механізмів, які б могли визначити чи наявні законні підстави для проведення аборту з причин загрози життю матері, яку може спричинити вагітність, порушуючи таким чином ст.8 ЄКПЛ[8].

Таким чином, Держава наділена автономією щодо дозволу на проведення абортів, визначення строків вагітності, під час яких можливе проведення таких абортів, однак кожна з держав зобов’язана гарантувати жінці право на законний аборт, враховуючи той факт, що вагітність потенційно може становити небезпеку для здоров’я та життя жінки. Встановлення повної заборони на проведення абортів може порушувати, право на життя, яке гарантоване ст.2 ЄКПЛ, а також право на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого ст.8 ЄКПЛ.

[1] ECHR, Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal– 19 December 2017. – Application no.  56080/13 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-179556 (§65)

[2] ECHR, Andronicou and Constantinou v.Cyprus. – 9 October 1997. – Application no. 25052/94 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58102

[3] Бадида А. Ю. Позитивні зобов’язання держави в контексті розуміння прав людини / А. Ю. Бадида, В. В. Лемак // Публічне право. – 2017. – № 2. – С. 245-253. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/pp_2017_2_33

[4] ECHR, Kats and others v. Ukraine– 18 March 2009. – Application no.  29971/04 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-90362

[5] ECHR, Гонгадзе проти України– 8 листопада 2005. – Application no.  34056/02

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980_420

[6]ECHR, Oneryildiz v. Turkey – 30 November 2004 . – Application no.   48939/99 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-67614

[7] ECHR, Vo v. France. – 8 July 2004 . – Application no.   53924/00 [Електронний ресурс]. – http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-61887

[8]  ECHR, «Р.Р. проти Польщі» . – 26 травня 2011 р. – Application no.   27617/04 [Електронний ресурс]. – http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-145424 (§195)