«Латентність домашнього насильства як кримінального правопорушення» - Jurfem

«Латентність домашнього насильства як кримінального правопорушення»

Латентна, тобто, прихована злочинність – явище, яке наявне так чи інакше  в усі часи і її існування зумовлене різноманітними чинниками  об’єктивного  і суб’єктивного характеру. Спираючись на статистику міжнародних спеціалістів, варто наголосити, що обсяг прихованих злочинів визначається на рівні 60% усієї злочинності. Такий фактор як латентність злочинів наявний в більшості країнах світу, якщо не у всіх.

Наявність прихованої злочинності порушує принцип невідворотності кримінальної відповідальності. Адже суть цього принципу в тому, що коли особа вчинила злочин, вона підлягає покаранню в кримінально-правовому порядку. Під кримінально-правовим порядком слід розуміти своєчасне притягнення злочинця до відповідальності, й те, що перед законом ніхто не повинен мати ніяких переваг.

Також, факт наявності латентної злочинності ставить під сумнів роботу правоохоронних органів. Через несвоєчасне реагування уповноважених державних структур на вчинені злочини рівень довіри людей до них знижується, з’являється мотивація вчинення нових злочинів. Це все впливає на боротьбу зі злочинністю, на процеси побудови в країні демократичної та правової держави.

Термін «латентний» походить від латинського «latens» (latentis) і означає «прихований», «невидимий».

Латентна злочинність – це комплекс де-факто вчинених, але з невідомих причин невиявлених чи просто таких які не стали відомими правоохоронним і судовим органам, злочинів, інформація про які не знаходить відображення в офіційній кримінально-правовій статистичній звітності.

Латентна злочинність, як і всяке соціальне явище, існує не сама по собі. Вона обумовлена певними процесами та явищами і надає, у свою чергу, на них зворотний вплив.

Причинами, що обумовлюють латентну злочинність, є обставини, що напряму пов’язані з діяннями злочинців. Невтручання правоохоронців у процес виконання злочинцями суспільно небезпечних діянь є умовою досягнення ними протиправного результату й уникнення покарання, їх бажаною метою  стає приховано здійснити злочинні дії.

Найбільш прийнятною та зрозумілою є класифікація латентних злочинів за рівнем їх латентності та відповідно за обставинами, через які злочини лишились невидимими.

За рівнем латентності злочинів, їх поділяють на злочини які мають низький, середній та високий рівень латентності. Низьколатентними вважають видимі злочини, тобто коли їх вчинено, інформація про це швидко розповсюджується. Середньолатентними вважають злочини, вчинення яких не таке видиме, як у низьколатентних. Тобто потерпілі не повідомляють про них, але і не приховують, що злочини були. Високолатентними вважають злочини, коли їх вчинення приховується, тобто воно відоме лише злочинцю та постраждалій особі.

За обставинами, через які злочини лишились латентними, латентність  поділяють на природну, штучну та суміжну (її ще називають «пограничною», «межовою»).

Природною латентність визначають комплекс злочинів, про які не було повідомлено правоохоронним злочинам, тобто інформація про них не надходила ні в якому вигляді і відповідно не була занесена до офіційної кримінальної статистики. Наголошують на різних причинах неповідомлення про ці злочини, зокрема коли потерпіла особа боїться злочинця, також коли потерпіла особа взагалі відсутній у злочині, була заподіяна незначна шкода або ж потерпіла особа знаходиться у родинних зв’язках зі злочинцем.

Штучною латентністю визначають групу злочинів,  коли інформація про них була повідомлена правоохоронним органам, проте, через відсутність кваліфікації працівників, відмову у реєстрації, відсутність бажання погіршувати показники злочинів та інші причини, вони не були поставлені на облік.

Суміжною латентністю визначають сукупність злочинів, які були вчинені, але потерпіла особа цього не розуміє, тобто вона не розцінює це як вчинення щодо неї протиправного діяння. Причинами наявності цих злочинів називають погану обізнаність громадян у кримінальному праві, вплив традицій певної місцевості, невпевненість особи у факті вчинення злочину.

У січні 2019 року набули чинності зміни внесені до Кримінального кодексу України, а саме доповнення його статтею 126-1 «Домашнє насильство». Таким чином, держава взяла  на себе зобов’язання розслідувати злочини пов’язані із домашнім насильством та захищати права потерпілих.

Відповідно до Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство – це діяння фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім’ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Громадське телебачення «hromadske»  подало запит до правоохоронних органів, на що їм надійшла наступна відповідь: «За 10 місяців 2020 року до Національної поліції надійшло 174 386 заяв про вчинення правопорушень та інші дії, пов’язані з домашнім насильством. У цьому році поліцейські відкрили вже близько 900 кримінальних проваджень за вчинення домашнього насильства та склали понад 64 тисячі адміністративних протоколів».

Проте, зважаючи на такий відсоток кримінальних справ у порівнянні із кількістю виявлених випадків домашнього насильства, цей злочин можна віднести, як до середньолатентного так і до високолатентного злочину.

Середньолатетним злочином домашнє насильствто буде вважатися тоді, якщо про нього знають хоча б найближче оточення постраждалої особи. Якщо постраждала особа не повідомляє рідним/близьким про вчинення злочину і не звертається у поліцію, у таких випадках цей злочин визнається високолатентним. За обставинами, через які домашнє насильство лишилось латентним, зазвичай латентність є природною, адже,  постраждала не звертається до правоохоронних органів через страх, почуття до насильника або ж інші причини.

Відповідно до результатів дослідження, яке провела “Ла Страда”, 58 % правоохоронців вважають більшість повідомлень про домашнє насильство неправдивими. Опитування серед поліцейських, суддів та прокурорів проводилося наприкінці 2016-го – початку 2017 року спільно з Женевським центром демократичного контролю за сектором безпеки за підтримки Національної школи суддів України, Академії прокуратури України та Національної поліції України. За даними “Ла Стради”, чотири з десяти офіцерів поліції переконані, що домашнє насильство – приватна справа. Серед суддів та прокурорів цей показник значно вищий. “Майже 85 відсотків суддів вважають своїм головним завданням примирення в сім’ї, а не покарання кривдника».

Підсумовуючи все вищесказане, варто зазначити, що високолатентний характер домашнього насильств, не дає можливості до кінця розуміти реальний масштаб цього злочину.  Сам факт насильства у більшості випадків приховується, а якщо постраждала і звертається до правоохоронних органів, то, як ми бачимо у результатах дослідження, певна кількість працівників поліції вважає, що це приватна справа кожної сім’ї, або правоохоронці просто вважають більшість повідомлень про домашнє насильство неправдивими.

Матеріал написаний в рамках Програми стажувань ЮрФем