Міжнародні стандарти і сексуальне насильство під час збройних конфліктів - Jurfem

Міжнародні стандарти і сексуальне насильство під час збройних конфліктів

Резюме

У цьому аналітичному матеріалі ми розглянемо заборону зґвалтування та інших форм сексуального насильства у міжнародному гуманітарному праві та праві захисту прав людини. Женевські конвенції 1949 року, Додаткові протоколи до них та звичаєві норми забороняють зґвалтування, катування, жорстоке або нелюдське поводження і покарання, посягання на людську гідність, примус до проституції та вимагають дотримання поваги до особи та її честі. Ця заборона діє як під час міжнародних, так і неміжнародних збройних конфліктів. Міжнародне право прав людини забороняє будь-які форми сексуального насильства в будь-який час. В більшості випадків це робиться через заборону катувань або жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Ці норми різних галузей міжнародного права взаємно доповнюють одна одну та застосовуються паралельно, забезпечуючи широкий захист. Однак, невирішеними залишаються проблеми дотримання і гарантування цих норм, та притягнення винних до відповідальності.

Вступ

Порушення прав жінок в умовах збройного конфлікту, зокрема вчинення сексуального насильства, є порушенням основоположних принципів міжнародного гуманітарного права (МГП) та міжнародного права захисту прав людини. Відтак, держави повинні приймати ефективні заходи попередження та реагування на такі злочини.

Необхідність заборони сексуального насильства під час збройних конфліктів та покарання за нього обговорюється ще з ХIV століття, а починаючи з XIX століття у військових кодексах і міжнародних договорах закріплюється відповідальність за злочин зґвалтування. Однак лише наприкінці ХХ століття акти сексуального насильства почали визнавати воєнними злочинами та злочинами проти людяності, а не випадковими актами насильства, що здійснюються окремими особами.

У цьому матеріалі ми проаналізуймо, наскільки норми, закріплені в актах міжнародного права є ефективними та як взаємодіють між собою.

Заборона сексуального насильства у міжнародному гуманітарному праві

Говорячи про міжнародні збройні конфлікти та їх заборону, необхідно почати з положень Женевських конвенцій 1945 року. Так, Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1949 року у статті 14 передбачає, що військовополонені «за всіх обставин мають право на повагу до їхньої особи й честі» і що «з жінками необхідно поводитися з усією повагою, зумовленою їхньою статтю». Положення Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року носять більш чіткий характер: стаття 27 передбачає, що «жінки потребують особливого захисту від будь-якого зазіхання на їхню честь, і, зокрема, захисту від зґвалтування, примушування до проституції чи будь-якої іншої форми посягання на їхню гідність».

Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів 1977 року у статті 75 передбачає заборону «знущання над людською гідністю, зокрема, принижуюче й образливе поводження, примус до проституції чи непристойне посягання в будь-якій його формі». Стаття 76 надає жінкам безпосередній захист від «зґвалтування, примусу до проституції і будь-яких інших форм непристойних посягань», а стаття 77 гарантує захист дітей «від будь-якого роду непристойних посягань».

Попри пряму заборону зґвалтування та інших форм сексуального насильства, ці положення зазнають критики через те, що не відображають серйозності цих злочинів, та того факту, що вони становлять посягання не лише на фізичне, але й на психічне здоров’я потерпілої особи (Gloria Gaggioli. Sexual violence in armed conflicts: A violation of international humanitarian law and human rights law / Gloria Gaggioli. // International Review of the Red Cross. – 2015. – №96. – С. 503–538, с. 512). Дійсно, в сучасних умовах посилання на «гідність» та «честь» видається вкрай символічним, розпливчастим та нечітким. Однак в даному випадку варто врахувати історичний контекст: у період розробки тексту ці поняття мали інший зміст, адже вважались важливим стримуючим фактором під час ведення військових дій та становили основу норм МГП.

В контексті неміжнародних збройних конфліктів перш за все необхідно проаналізувати спільну для чотирьох Женевських конвенцій статтю 3, визнану Міжнародним Судом ООН такою, що закріплює «елементарні міркування гуманності» застосовні до всіх видів збройних конфліктів. Спільна стаття 3 забороняє сексуальне насильство через заборону «насильства над життям й особистістю, зокрема всіх видів вбивств, завдання каліцтв, жорстокого поводження й катування», а також заборону «наруги над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження»(Gloria Gaggioli. Sexual violence in armed conflicts: A violation of international humanitarian law and human rights law / Gloria Gaggioli. // International Review of the Red Cross. – 2015. – №96. – С. 503–538, с. 512).

Ці положення доповнюються Додатковим протоколом до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру 1977 року. Він закріплює більш чітку заборону сексуального насильства у статті 4, а саме – «знущання над людською гідністю, зокрема, образливе поводження, зґвалтування, примус до проституції або непристойне посягання у будь-якій формі» щодо всіх осіб, які не беруть безпосередньої участі або припинили брати участь у військових діях. Значимість цієї норми полягає в тому, що вона є першою нормою МГП, яка встановлює безпосередню заборону зґвалтування, що стосується не тільки жінок, але і чоловіків.

Норми звичаєвого МГП також забороняють зґвалтування та інші форми сексуального насильства. Зокрема, у Дослідженні Міжнародного комітету Червоного хреста щодо звичаєвого права говориться про те, що ця заборона діє як під час міжнародних, так і неміжнародних збройних конфліктів та спрямована на захист жінок, дівчат, хлопчиків та чоловіків (Jean-Marie Henckaerts. Customary International Humanitarian Law Volume I: Rules / Jean-Marie Henckaerts, Louise Doswald-Beck. – Cambridge: Cambridge University Press, 2009. – 689 с., Правило 93, с. 327). Норми звичаєвого МГП передбачають найбільш всеохоплюючий захист від сексуального насильства, зокрема тому, що поширюються на необмежене коло осіб незалежно від їхньої статі, та застосовуються до широкого кола форм сексуального насильства.

Які види сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, становлять порушення МГП?

Акти сексуального насильства можуть вчинятись як в мирний час, так і в рамках збройних конфліктів або інших ситуацій, пов’язаних зі станом насильства. При цьому, навіть якщо сексуальне насильство має місце в період збройного конфлікту, воно не обов’язково з ним пов’язане. Сам термін «сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом» не має офіційно-закріпленого визначення, однак є широковживаним та часто розуміється як синонім сексуального насильства, що становить порушення норм МГП, або воєнний злочин (Gloria Gaggioli. Sexual violence in armed conflicts: A violation of international humanitarian law and human rights law / Gloria Gaggioli. // International Review of the Red Cross. – 2015. – №96. – С. 503–538, с. 513-514). Для того, аби визначити, що вчинений акт сексуального насильства має зв’язок зі збройним конфліктом та становить воєнний злочин, необхідно довести застосовність до нього норм МГП. Щоб зрозуміти як встановлюється зв’язок зі збройним конфліктом, розглянемо наступний приклад.

  • Під час збройного конфлікту офіцер вчиняє зґвалтування своєї дружини, що він робив і до початку конфлікту. В такому разі норми МГП не будуть застосовуватись, адже це діяння не має зв’язку зі збройним конфліктом. Він понесе відповідальність лише за національним кримінальним законодавством своєї держави.
  • Якщо дружина офіцера є його підлеглою особою і він вчиняє акт насильства в якості посадової особи, зловживаючи своєю владою, це також не матиме зв’язку зі збройним конфліктом, але становитиме порушення прав людини, так само як і відповідних положень національного кримінального права.
  • У випадку ж, якщо під час цього ж збройного конфлікту цей же офіцер зґвалтує особу, затриману з причин, пов’язаних зі збройним конфліктом, таке діяння буде становити порушення норм МГП та міжнародного права захисту прав людини.

Відповідно, зв’язок визначається на основі трьох основних елементів: особистість злочинця (військовий офіцер), особистість потерпілої особи (особа, затримана з причин, пов’язаних зі збройним конфліктом) та контекст скоєння злочину (вразливе становище затриманої особи у відносинах зі стороною, що її утримує).

Заборона сексуального насильства у міжнародному праві захисту прав людини

На відміну від конвенцій з МГП, універсальні міжнародні договори про права людини не містять прямої заборони сексуального насильства. Зокрема, основний універсальний документ щодо прав жінок – Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 рокубезпосередньо забороняє лише «торгівлю жінками та експлуатацію жіночої проституції». Однак, у Конвенції міститься заборона «дискримінації щодо жінок в усіх її формах», яка включає гендерно-обумовлене насильство, в тому числі сексуальне. Важливими є положення Конвенції ООН про права дитини 1989 року, що покладає на держав-учасниць зобов’язання захищати дітей від усіх форм сексуальної експлуатації та сексуального насильства та вживати всіх необхідних заходів задля запобігання цим злочинам.

Натомість на регіональному рівні існують норми, що прямо забороняють сексуальне насильство. Так, Міжамериканська конвенція про запобігання, покарання і викорінення насильства щодо жінок 1994 року забороняє «насильство по відношенню до жінок», до якого відноситься фізичне, психологічне та сексуальне насильство незалежно від того, чи має воно місце у публічній, чи в приватній сфері.

В африканському регіоні діють схожі норми: Протокол про права жінок до Африканської хартії прав людини і народів 2003 року (Протокол Мапуту) забороняє насильство щодо жінок, в тому числі сексуальне насильство, та передбачає обов’язок держав захищати жінок. Однак Протокол Мапуту містить окреме положення щодо насильства, пов’язаного зі збройним конфліктом, що покладає на держави-учасниці обов’язок захищати не лише жінок, але й всіх біженців, репатріантів та внутрішньо переміщених осіб, які шукають притулку, від усіх форм насильства, зґвалтувань та інших форм сексуальної експлуатації та «забезпечувати, щоб такі акти розглядалися як воєнні злочини, злочини геноциду та/або злочини проти людяності, а також притягати винних до судової відповідальності».

В європейському регіоні найважливішим інструментом є Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами 2011 року (Стамбульська конвенція). Вона, зокрема, у статті 36 закріплює зобов’язання держав-учасниць вживати необхідних заходів для криміналізації зґвалтування та інших форм сексуального насильства. При цьому, в офіційному коментарі до Стамбульської конвенції чітко зазначено, що форми насильства, які нею охоплюються, не зникають під час збройного конфлікту або окупації, а тому вимоги Конвенції застосовуються під час збройного конфлікту та доповнюють норми міжнародного гуманітарного та кримінального права.

Отже, на регіональному рівні функціонують чіткі норми, що забороняють будь-які форми сексуального насильства як в мирний час, так і під час військового конфлікту.

Сексуальне насильство як катування або жорстоке, нелюдське, або таке, що принижує гідність, поводження й покарання

Попри те, що універсальні договори про права людини не містять безпосередньої заборони зґвалтування та інших форм сексуального насильства, це не означає, що така заборона на універсальному рівні відсутня. Так само як і в МГП, заборона катування та жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження та покарання, що є імперативною нормою, стала основою для заборони всіх форм сексуального насильства в будь-який час.

Визнання того, що зґвалтування може становити одну із форм катування, обґрунтовується тим, що воно підпадає під основні елементи визначення «катування», закріплені у статті 1 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (Конвенція проти катувань). По-перше, воно за своєю природою завжди заподіює «сильний біль або страждання»; по-друге, воно завжди вчиняється «навмисно»; по-третє, у деяких випадках воно може переслідувати конкретну мету, наприклад, залякування; та, по-четверте, воно майже завжди має на меті примус потерпілої особи. При цьому, останній елемент – примус – вважається невід’ємним елементом збройних конфліктів.

Ще одним важливим моментом є те, що відповідно до Конвенції проти катувань, аби діяння було визнане катуванням, воно має вчинятись при безпосередній участі державної посадової особи (тією чи іншою мірою). Це, однак, не означає, що вчинення акту катувань приватною особою не порушує норм права захисту прав людини, адже на державу покладено зобов’язання захищати осіб від катувань, вчинених приватними особами.

Сексуальне насильство було визнано однією з форм катування або жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, видом поводження та покарання і в рішеннях міжнародних судових органів. Найчастіше як катування вони розглядають злочин зґвалтування. Як приклад можна навести справу Aydin v. Turkey, що була розглянута ЄСПЛ у 1997 році. Справа стосувалася зґвалтування 17-річної дівчини, яка була затримана силами безпеки за підозрою у співпраці з членами Робітничої партії Курдистану. У своєму рішенні Суд зазначив, що зґвалтування, разом із іншими видами жорстокого поводження, яким піддавалась заявниця, є рівносильним катуванню. Практика міжнародних кримінальних трибуналів для колишньої Югославії та Руанди також підтверджує, що зґвалтування є однією із форм катування, наприклад у справі Prosecutor v. Simić, Tadić and Zarić.

Разом з тим, інші форми сексуального насильства також можуть прирівнюватися до жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, виду поводження та покарання. Серед них, зокрема: примушування близьких родичів стати свідками зґвалтування – порушення права на гуманне ставлення (Ana, Beatriz and Celia González Pérez v. Mexico, Міжамериканський суд з прав людини); примусова стерилізація – жорстоке поводження (Комітет ООН проти катувань); особистий огляд ув’язненого чоловічої статі в присутності співробітника в’язниці жіночої статі – поводження, що принижує гідність (Valasinas v. Lithuania, ЄСПЛ) (Gloria Gaggioli. Sexual violence in armed conflicts: A violation of international humanitarian law and human rights law / Gloria Gaggioli. // International Review of the Red Cross. – 2015. – №96. – С. 503–538, с. 523-524).

Окрім того, в силу імперативного характеру заборони катування, сам факт того, що держава не провела ефективного розслідування заяви про вчинення таких порушень та не змогла притягнути до відповідальності винну особу, саме по собі становить порушення нею заборони катування, та права на ефективні засоби правового захисту.

Визначення поняття катування у праві захисту прав людини та практиці міжнародних правозахисних органів мають основоположне значення для тлумачення відповідних положень міжнародного гуманітарного та кримінального права. Визнання сексуального насильства однією з форм катувань також дозволяє покарати винних у тих випадках, коли з певних причин притягнути їх до відповідальності за вчинення сексуального насильства як самостійного злочину не видається можливим.

Висновок

Як норми МГП, так і міжнародного права захисту прав людини містять заборону зґвалтування та інших форм сексуального насильства в будь-який час. Окрім прямої заборони, сексуальне насильство також підпадає під заборону катувань або жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, а також заборону дискримінації.

Таким чином, хоча міжнародно-правова основа заборони сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, хоч і не досконала, однак достатня та міцна. Проблема заборони та попередження сексуального насильства – одна із тих сфер, де різні галузі міжнародного права, зокрема МГП, право захисту прав людини та міжнародне кримінальне право, взаємно доповнюють одна одну, забезпечуючи більш широкий захист.

Попри розвинену правову базу, однак, дотримання та гарантування цих норм, а також притягнення до відповідальності залишаються невирішеними проблемами. Саме тому як національні уряди, так і міжнародні органи мають сконцентрувати свої зусилля на ефективній імплементації існуючих правових документів та прийняти заходи задля покращення попередження цих злочинів, захисту від них та забезпечення ефективного судового переслідування винних осіб.