Органи реагування на сексуальне насильство в ході повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України - Jurfem

Органи реагування на сексуальне насильство в ході повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України

Резюме

В цьому матеріалі ми подивимось на функції та повноваження державних інституцій та їхню діяльність в рамках попередження сексуального насильства, пов’язаного із збройною агресією, та розслідування відповідних злочинів і покарання за них. Прогалини в національному законодавстві, відсутність чіткої термінології, механізму та інструкцій ідентифікації, реагування, документування та розслідування актів сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією, ускладнюють кримінальне переслідування та притягнення до відповідальності винних осіб.

Вступ

В Україні обов’язки з реалізації державної політики гендерної рівності покладені на Офіс Віцепрем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Вона, серед іншого, здійснює координацію взаємодії центральних органів виконавчої влади з питань ґендерної рівності; організацію роботи, пов’язаної з формуванням та представленням позиції Української Сторони у відносинах між Україною та Організацією Північноатлантичного договору, у тому числі з питань ґендерної рівності. (Звіт про діяльність Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванни Климпуш-Цинцадзе з реалізації політики ґендерної рівності за 2017 р. – І півріччя 2019 р.)

Однак в Україні відсутні законодавчі норми, які б безпосередньо регулювали питання реагування сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією. Тому доцільно звернутися до переліку суб’єктів реагування на гендерно зумовлене насильство та надання допомоги постраждалим від такого насильства, що закріплений у статті 7-1  Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» та Порядку взаємодії суб’єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству і насильству за ознакою статі (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2018 р. № 658). Такими суб’єктами є:

  • Міністерство соціальної політики як спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків;
  • компетентні підрозділи Національної Поліції та інші органи виконавчої влади, в тому числі місцеві державні адміністрації;
  • центри з надання безоплатної правової допомоги, в тому числі вторинної правової допомоги;
  • національні суди та органи прокуратури;
  • загальні та спеціалізовані служби підтримки постраждалих осіб, зокрема: притулки, мобільні бригади соціально-психологічної допомоги, центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Крім того, цими питаннями також опікуються медичні установи, центри медико-соціальної реабілітації постраждалих від гендерно зумовленого насильства.

У цьому матеріалі ми проаналізуємо діяльності окремих суб’єктів в частині реагування на сексуальне насильство.

Міністерство соціальної політики – основний відповідальний орган

Одним із основних суб’єктів розробки та реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії насильству за ознакою статі в Україні є Міністерство соціальної політики. До його складу також входить Експертна група з питань протидії торгівлі людьми, домашньому насильству та гендерної рівності. Саме Міністерство соціальної політики було визначено головним виконавцем проєкту Координатора проектів ОБСЄ в Україні «Відповідь на загрози соціальній безпеці внаслідок конфлікту». (Війна без правил: гендерно обумовлене насильство, пов’язане зі збройним конфліктом на сході України / А. Альохін, С. Кириченко, А. Кориневич та ін. ; за заг. ред. В. Щербаченка, Г. Янової стор. 104.)

Міністерство соціальної політики також координує взаємодію всіх суб’єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству і насильству за ознакою статі на загальнодержавному рівні. Координаційні функції на регіональному рівні покладені на Раду міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські держадміністрації; а на рівні адміністративно-територіальних одиниць – на районні, районні у мм. Києві й Севастополі держадміністрації та виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад, у тому числі об’єднаних територіальних громад.

При Кабінеті Міністрів України також функціонує Консультативно-дорадчий орган з питань сім’ї, ґендерної рівності, демографічного розвитку, запобігання та протидії домашньому насильству та протидії торгівлі людьми. Окрім центрального дорадчого органу, аналогічні консультативно-дорадчі ради були створені і на регіональному, районному та міському рівнях. Наприклад, в Донецькій області функціонує Служба із запобігання та протидії домашньому насильству та протидії торгівлі людьми. До складу таких рад входять представники правоохоронних органів, соціальних служб, органів охорони здоров’я, служб зайнятості, освіти і громадських організацій (Війна без правил. А. Альохін, С. Кириченко, А. Кориневич та ін.)

Повноваження компетентних підрозділів Національної поліції України

Стаття 10 ЗУ «Про запобігання та протидію домашньому насильству» 2017 року чітко визначає повноваження уповноважених підрозділів Національної поліції України щодо актів домашнього насильства. Однак, спеціальної процедури із документування та розслідування актів сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, в українському законодавстві досі немає. Це значною мірою зменшує ймовірність притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні таких злочинів. Таким чином, у випадку вчинення будь-якої форми сексуального насильства, що може бути кваліфікована як кримінальний злочин відповідно до норм ККУ, незалежно від того, чи винна особа є цивільним, чи військовослужбовцем (включаючи осіб, що проходять військову підготовку), справа буде розслідуватись за звичайною процедурою.

За даними Головного управління національної поліції Донецької області, з січня 2014 року по серпень 2017 року проти членів Збройних сил України було порушено чотири кримінальні справи за статтями 152 (зґвалтування) та 153 (сексуальне насильство) ККУ. З цих справ дві було закрито у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності, а дві – передано військовій прокуратурі на підставі юрисдикції. За повідомленням Військової прокуратури сил АТО, досудове слідство та нагляд за дотриманням законів у формі надання процесуальних інструкцій були здійснені по двох кримінальних справах із елементами злочину зґвалтування (стаття 152 ККУ). Одна з цих справ була передана до суду з обвинувальним висновком, а друга була закрита у зв’язку зі зняттям обвинувачень потерпілою особою.

У відповідь на отримані запити про надання інформації щодо кількості порушень статей 152-153 ККУ у зв’язку зі збройним конфліктом, Головне Управління Національної Поліції відповіло, що в Єдиному реєстрі досудових розслідувань відсутні такі категорії як «злочини, скоєні учасником АТО\бойових дій», або «звільнені з полону та/або постраждалі від сексуального насильства під час утримання під вартою».

Окрім того, жінки та чоловіки, які були звільнені з полону в період з 2014 по 2017 роки та повідомляли правоохоронним органам про те що, вони були піддані катуванню, як правило, не повідомляли про вчинення актів катування, що містили елементи сексуального насильства, або інших форм сексуального насильства (Війна без правил. А. Альохін, С. Кириченко, А. Кориневич та ін). Однак, згідно зі Звітом моніторинговій місії ООН з прав людини за липень 2021 року, щонайменше до затриманих в «Ізоляції» застосовувалися, зокрема, удари електричним струмом по кінцівках та геніталіям, примусове оголення, зґвалтування та інші форми сексуального насильства. Крім того, використовувалися методи психологічного тиску, такі як імітація страти, погрози сексуального насильства та насильства проти родичів затриманих. Наразі гострою залишається проблема небажання та нерозуміння того, як розслідувати випадки сексуалізованих видів катування і сексуального насильства, адже у таких випадках насильство відбувається протягом декількох місяців або навіть років, що значно ускладнює розслідування. Деякі постраждалі жінки навіть говорили про те, що правоохоронні органи відмовляли їх від заяв про скоєння щодо них відповідних злочинів через безперспективність розслідувань.

Отже, до початку повномасштабної війни на території України акти сексуального насильства мали місце як на непідконтрольних територіях Донецької та Луганської областей, так і на територіях, підконтрольних уряду України, однак статистика, яка б адекватним чином відображала дійсний стан речей, – не велась.

З огляду на цю проблему, одним із завдань, закріплених у Національній стратегії у сфері прав людини на 2021-2023 роки, було визначено «забезпечити ефективне розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних із насильством за ознакою статі, зокрема вчинених на тимчасово окупованій території України, у районах проведення антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях», яке має призвести до зменшення випадків гендерно обумовленого насильства.

Ані до, ані після початку Російською Федерацією агресивної війни проти України 24 лютого 2022 року не було прийнято нових законодавчих актів, які б визначали процедуру реагування на випадки сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом. Не було прийнято на національному рівні й протоколу щодо документування таких злочинів. Водночас за непідтвердженими повідомленнями у ЗМІ , щонайменше 11 жінок зазнали жорстоких форм зґвалтування та сексуального насильства на території Херсону, що тимчасово контролюється Збройними силами Російської Федерації. Шість із них, ймовірно, загинули. Повідомляється також про жорстокі зґвалтування та вбивство військовими Збройних сил Російської Федерації десяти жінок в містечку Буча, що під Києвом. Обласна військова адміністрація спростувала цю інформацію, однак через відсутність можливості систематично фіксувати злочини сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом, у місцях ведення активних військових дій, про реальні масштаби таких злочинів наразі можна лише здогадуватись.

З огляду на це необхідно розробити відповідний протокол із документування та розслідування сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, який би відповідав стандартам Міжнародного протоколу про документування і розслідування випадків сексуального насильства в умовах конфлікту. Необхідно також забезпечити підготовку співробітників правоохоронних органів та представників громадських і міжнародних організацій задля підвищення ефективності розслідувань та документування випадків такого насильства.

Органи прокуратури та місцеві суди

За загальною процедурою кримінальні справи та справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з актами гендерно зумовленого насильства, розглядаються загальними місцевими судами. У визначених випадках, передбачених законом, апеляційні суди або Касаційний кримінальний суд України розглядають ці справи відповідно в апеляційному або касаційному порядку. Державне обвинувачення в суді у відповідних кримінальних справах підтримує Прокуратура України, що керує здійсненням розслідування на основі положень Кримінально-процесуального кодексу України та відповідно до повноважень, передбачених його нормами.

До 2020 року, коли набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», досудове розслідування злочинів, скоєних військовослужбовцями, або особами, що проходять військову службу, або на території, де в силу виключних обставин не діють територіальні органи прокуратури, могло здійснюватись військовими прокуратурами. Зокрема, відповідно до Наказу Генеральної прокуратури України «Про особливості діяльності військових прокуратур» 2014 року, на військових прокурорів покладались функції приймання, реєстрації, розгляду та вирішення заяв та повідомлень про кримінальні правопорушення, що були вчинені військовослужбовцями та іншими особами; внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань; здійснення процесуального керівництва досудовим розслідуванням військових та інших кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями та правоохоронних органів України; підтримання державного обвинувачення у кримінальних провадженнях цієї категорії; оскарження судових рішень.[1] Однак, у відповідності до прийнятого Закону військові прокуратури було ліквідовано. В той же час, його положення надають Генеральному прокурору України право в разі потреби створювати спеціалізовані прокуратури на правах структурного підрозділу Офісу Генерального прокурора, обласних чи окружних прокуратур. Тому створення спеціалізованих прокуратур в Україні можливе. Наразі, однак, такі прокуратури не були створені.

Згідно з Офісом генерального прокурора України у період з 2014 року по серпень 2016 року в Донецькій області було порушено 197 кримінальних справ за статтями 152 (зґвалтування) та 153 (в чинній на той момент редакції – насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом) Кримінального кодексу. 59 з цих справ були передані до суду з обвинувальним актом. За цей же період за вказаними статтями в Луганській області було порушено 85 кримінальних справ, і 28 з них було передано до суду (Війна без правил. А. Альохін, С. Кириченко, А. Кориневич та ін. с. 105).

За даними Військової прокуратури сил АТО в 2015 році військові прокуратури в гарнізонах здійснювали процесуальне керівництво в ході досудового розслідування двох кримінальних справ за статтею 152 ККУ (зґвалтування). Обидві кримінальні справи були закриті слідчими на підставі відсутності складу злочину в діях підозрюваних військовослужбовців. Окрім того, наявні докази того, що у вересні 2016 року слідчі з підрозділу національної поліції в Луганській області під процесуальним керівництвом військової прокуратури Луганського гарнізону розслідували злочин за пунктом 3 статті 152 ККУ. Справа стосувалась зґвалтування військовослужбовцем неповнолітньої особи на початку червня 2016 року.

Таким чином, в суди органами слідства та прокуратури передавалась дуже невелика кількість обвинувальних актів, і ще менше обвинувальних вироків виносилось в результаті судових розглядів. Це також пояснюється тим, що потерпілі від насильства часто не можуть надати достатню інформацію для встановлення особи винних (імена, зовнішність, тощо). Крім того, насильство, пов’язане із конфліктом, відбувається в обставинах, які роблять неможливим збереження достатніх доказів скоєння злочину.

Відсутність систематичного ведення офіційної статистики випадків вчинення актів сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом, військовослужбовцями Збройних сил Російської Федерації може створювати видимість задовільного стану щодо попередження такого насильства на території України. Однак це не відповідає дійсності.

Аналогічна ситуація існувала і під час збройного конфлікту на сході України. Попри задовільну офіційну статистику, моніторинг, що проводився національними та міжнародними неурядовими правозахисними організаціями, демонстрував інші результати. Міжнародні неурядові організації в Україні, зокрема «Amnesty International», зауважували, що органи прокуратури та судові установи не забезпечували своєчасного, ретельного та неупередженого розслідування заяв, поданих особами, що зазнали гендерно-обумовленого насильства. Це означає, що винні особи не притягуються до відповідальності. Комітет ООН проти катувань та Комітет з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок також робили зауваження щодо невиконання Україною своїх зобов’язань в цьому ж контексті за відповідними конвенціями у своїх рекомендаціях та заключних зауваженнях щодо України.

Зокрема, в рамках зобов’язань за Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Україна має гарантувати доступ всіх жінок до правосуддя, тобто забезпечити можливість захистити свої права в судовому порядку. При цьому система правосуддя повинна бути доступною, підзвітною та відповідати міжнародним стандартам. Однак, у своїх рекомендаціях (рекомендація №35) Комітет наголошував, що Україна не гарантує, що «всі юридичні процедури у справах, пов’язаних із звинуваченнями у гендерно зумовленому насильстві щодо жінок, є неупередженими, справедливими та на них не впливають гендерні стереотипи». Навпаки, міжнародні неурядові організації підкреслюють, що на неупередженість діючої системи правосуддя все ще впливають гендерні стереотипи та припущення про те, що становить гендерно зумовлене насильство щодо жінок та як жінки реагують на таке насильство і переживають його. При цьому Комітет з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок також підкреслював, що держава «відповідає за дії чи бездіяння своїх органів та суб’єктів, які становлять гендерно зумовлене насильство щодо жінок, включно з діями чи бездіяннями посадовців виконавчої, законодавчої та судової гілок влади».

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок покладає на держав – учасниць зобов’язання гарантувати доступність засобів відновлення своїх прав, що означає «можливість жінок отримувати від судової системи ефективний захист та належне відшкодування шкоди, якої вони могли зазнати». Якщо постраждала особа не має доступу до «належних, швидко застосовуваних, цілісних та пропорційних тяжкості завданої шкоди» засобів захисту, це означає, що держава не виконує своє зобов’язання з відшкодування та запобігання повторенню правопорушень. Окрім того, неурядові організації зазначають, що Україна не забезпечує того, щоб наявні засоби захисту «не створювали неналежного фінансового, бюрократичного чи особистого обтяження для жінок, які пережили насильство».

Висновок

Наразі органи, відповідальні за попередження, запобігання гендерно-обумовленому насильству та боротьбу з ним, не завжди ефективні, а їхня робота не відповідає потребам постраждалим від насильства. Початок повномасштабної збройної агресії росії проти України лише поглибила цю проблему. Відсутність фінансування, організаційних і людських ресурсів призводить до виникнення практичних проблем, що перешкоджають наданню необхідних послуг потерпілим від насильства. Різні установи, які надають допомогу потерпілим особам та здійснюють заходи із протидії сексуальному насильству, пов’язаному із конфліктом, на загальнодержавному та місцевому рівнях, недостатнім чином координують свою діяльність. Ці та інші проблеми перешкоджають об’єктивній оцінці масштабів таких злочинів та розробці програм реагування.

Задля подолання проблем із розслідуванням та переслідуванням за злочини гендерно обумовленого насильства, зокрема сексуального, варто звернутись до практики та норм міжнародного кримінального права. Перш за все, необхідно взяти до уваги норми статті 70 Регламенту та положень щодо доведення Міжнародного кримінального суду, яка встановлює особливі застереження та критерії доказів, які допомагають адаптувати провадження для судового переслідування таких злочинів. Однак, лише введення процесуальних правил та положень щодо доведення не буде достатнім, адже незадовільні результати у розслідуванні злочинів сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, є наслідком додаткових факторів. Один із основних – це повторна віктимізація, що є результатом некоректного ставлення до постраждалих від сексуального насильства під час досудового розслідування та судового розгляду. Тому необхідно розширити розуміння захисту та підтримки, яких потребують постраждалі особи, як, наприклад, приховування особи, запобігання різним формам неналежного поводження, яких вони можуть зазнати під час надання свідчень або участі у розслідуванні (тобто під час інвазивних медичних та психологічних тестувань, перебування в присутності злочинців, травматичних переживань тощо). Активна фаза військових дій та встановлення збройними силами російської федерації тимчасовго контролю над українськими населеними пунктами, звичайно, також значною мірою ускладнює документування та розслідування злочинів сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом. Однак, Україна повинна докласти всіх зусиль для забезпечення покарання винних осіб.

Авторка:

Марія желтуха

У 2021 році отримала диплом магістра з міжнародного права, завершивши навчання в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Наразі здобуває ступінь магістра з міжнародного права прав людини у Лундському університеті. 

З 2021 року працювала помічницею М. Гнатовського, на той момент Голови Європейського комітету з питань запобігання катуванням. Зараз працює Національною консультанткою ООН Жінки щодо попередження та реагування на СНПК при Офісі Віцепрем’єр-міністерки з європейської та євроатлантичної інтеграції. 

Наукові інтереси: міжнародне право прав людини, міжнародне гуманітарне право, міжнародне кримінальне право.

Цей матеріал розроблений авторкою для сайту Асоціації жінок-юристок України “ЮрФем”. Зміст цього матеріалу є позицією авторки і не обов’язково відображає позицію Асоціації жінок-юристок України “ЮрФем”.