Сексуальне насильство під час збройних конфліктів: загальний огляд - Jurfem

Сексуальне насильство під час збройних конфліктів: загальний огляд

Резюме

У цьому аналітичному матеріалі ми наводимо короткий огляд гендерно зумовленого насильства, та сексуального насильства зокрема, під час конфліктних і постконфліктних ситуацій, його основні форми та їх визначення. Форми сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом, включають сексуальне рабство, примус до проституції, примусову вагітність, примусову стерилізацію, примусові аборти, калічення жіночих статевих органів, примусові шлюби, сексуальні домагання, примусові перевірки незайманості, примус до публічного роздягання. Однак, найбільш поширеними є зґвалтування. Основна проблема полягає в тому, що безкарність за такі злочини сприяє подальшому зростанню насильства щодо жінок. Притягнення до відповідальності ж дозволить знизити кількість таких злочинів. Саме тому, держави повинні приймати відповідні заходи, як правові, так і неправові, задля забезпечення попередження та криміналізації актів сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом, а також покарання за нього.

Вступ

Феномен гендерно зумовленого насильства під час війни та збройних конфліктів завжди був та залишається широко поширеним явищем в різних регіонах світу. Воно може приймати багато різних форм, які часто використовуються як засіб ведення війни, в тому числі зґвалтування, поневолення, примусову вагітність чи аборт, викрадення та торгівлю людьми, примусове оголення тіла, передача захворювань та інші.

Постконфліктні суспільства також стикаються з практиками гендерно зумовленого насильства, а зґвалтування та інші форми сексуального насильства виступають одними з основних факторів, що підривають постконфліктні процеси мирного врегулювання.

Проблема гендерно зумовленого насильства, пов’язаного зі збройним конфліктом

За останнє десятиліття тісний взаємозв’язок між гендерно зумовленим насильством, зокрема сексуальним, та збройними конфліктами привертає до себе все більше уваги міжнародної спільноти. Результатом впливу та наслідків насильства щодо жінок стали чисельні спроби розв’язати питання відповідальності та безкарності злочинців, в першу чергу, за допомогою забезпечення доступу до механізмів правосуддя та їх ефективності. Попри зусилля, спрямовані на вирішення проблем гендерно зумовленого насильства у конфліктних і постконфліктних районах та підвищення обізнаності щодо цих проблем, це явище все ще залишається серйозною проблемою.

У багатьох конфліктних ситуаціях у всьому світі жінки продовжують ставати потерпілими зґвалтувань, сексуального рабства та інших порушень прав людини, які відбуваються в рамках військових кампаній, та є результатом розпаду фундаментальних суспільних цінностей і норм, що зазвичай супроводжує збройні конфлікти. Жінки та дівчата піддаються насильству з боку державних суб’єктів, недержавних збройних груп (включаючи повстанські сили), членів громад та навіть з боку миротворчих сил, які направляються до конфліктних зон задля захисту цивільного населення та відновлення порядку.

Комітет із ліквідації дискримінації щодо жінок у своїх заключних зауваженнях до восьмої періодичної доповіді України від 2017 року зазначив, що «тривала безкарність за порушення та утиски прав людини, здійснені в умовах кризи в державі-учасниці та поблизу неї, зокрема в деяких районах Донецької та Луганської областей, разом із поширеною корупцією сприяє зростанню насильства щодо жінок з боку державних і недержавних суб’єктів, а також вкоріненню традиційних і патріархальних поглядів, які обмежують реалізацію жінками та дівчатами своїх прав».

«Amnesty International» у своєму звіті щодо ситуації в Україні також зазначає, що гендерно зумовлене насильство під час конфлікту більш поширене і більше замовчується через низку факторів, зокрема: присутність військового контингенту, низький рівень безпеки, поширена фактична чи очікувана безкарність винних у насильстві, руйнування родинних структур і послаблення громад, вразливість внаслідок вимушених переміщень, психологічний тиск, економічна криза, повна чи значна відсутність верховенства права.

Однак, акти насильства щодо жінок продовжуються і після закінчення конфлікту. У своїй доповіді від 2001 року Спеціальний доповідач з питань насильства стосовно жінок зазначила, що суспільство досить часто стикається зі зростанням торгівлі людьми, примусової проституції, домашнього насильства та зґвалтувань після фази серйозного конфлікту. Деякі з цих проблем, зокрема домашнє насильство та торгівля людьми, можуть досягти навіть вищого рівня після завершення конфлікту, ніж під час самого конфлікту. Наприклад, зростання числа випадків домашнього насильства в постконфліктний період призвело до дискусій щодо взаємозв’язку між цими формами гендерно зумовленого насильства та доступністю стрілецької зброї, а також зростанням терпимості до насильства в суспільстві та того факту, що чоловіки, які брали участь у збройному насильстві під час військового конфлікту, більш схильні до його вчинення надалі (Rashida Manjoo. Gender-Based Violence and Justice in Conflict and Post-Conflict Areas / Rashida Manjoo, Calleigh McRaith. // Cornell International Law Journal. – 2011. – №44. – С. 11–31; с. 13-14).

Крім того, потреби жінок, що стали потерпілими гендерно зумовленого насильства під час збройного конфлікту, або ігноруються, або недостатньо враховуються механізмами правосуддя перехідного періоду, включаючи комісії щодо встановлення істини, судові провадження щодо воєнних злочинів і механізми виплат компенсацій.

Поширені види гендерно-обумовленого насильства під час конфлікту

Найбільш поширеними формами гендерно-обумовленого насильства під час конфлікту є зґвалтування та інші форми сексуального насильства. Зґвалтування в умовах конфлікту часто носять особливо жорстокий характер і часто включають групові зґвалтування та зґвалтування з використанням сторонніх предметів. Широко поширені також інші форми сексуального насильства, особливо примусове оголення тіла, обшуки з повним роздяганням та інші акти публічного приниження. Ці та інші акти сексуального насильства, такі, як примусова вагітність або примусові аборти, часто є частиною навмисної військової стратегії, що використовуються для дестабілізації цивільного населення та наруги над честю протиборчих сил.

Викрадення та поневолення також є частими формами гендерно-обумовленого насильства в районах конфліктів. Жінки та дівчата з числа цивільного населення викрадаються збройними групами або повстанськими силами, та доставляються до місць дислокації збройних груп для «надання» як сексуальних, так і побутових послуг. Такі дії іноді маскуються під укладання шлюбу, незважаючи на те, що відповідно до норм міжнародного права такі «шлюби» повинні розглядатися як злочин поневолення. Ці жінки, яких іноді називають «польовими дружинами», часто страждають від психологічних травм, а процес реінтеграції в суспільство після звільнення для них проходить із великими труднощами. Жінок також обмінюють між військовими частинами, незаконно перевозять через державні кордони для подальшого продажу, або продають в союзні військові підрозділи. Такі практики викрадення та торгівлі людьми мають місце не тільки в місцях збройного конфлікту, але і в таборах біженців чи внутрішньо-переміщених осіб.

Визначення злочинів сексуального насильства та зґвалтування в міжнародному кримінальному та гуманітарному праві

У справі Akayesu Міжнародний кримінальний трибунал щодо Руанди (МКТР) постановив, що сексуальне насильство є «будь-яким актом сексуального характеру, що вчиняється щодо будь-якої особи за обставин, які носять примусовий характер». Однак, використаний тут термін «акт сексуального характеру» є доволі широким, а його складові можуть варіюватися від вчинення фізичних дій до коментарів із сексуальним підтекстом на адресу іншої особи. Крім того, термін «примусовий» слід розуміти в широкому сенсі та включати до нього не лише прояв фізичної сили, а й погрози, залякування, вимагання та інші форми примусу. Тому Судова камера далі постановила, що «сексуальне насильство не обмежується фізичним вторгненням в людське тіло і може включати дії, не пов’язані з проникненням або навіть фізичним контактом». З цього визначення випливає, що сексуальне насильство виходить за рамки самого лише зґвалтування. Однак, наразі все ще не вироблена чітка позиція, чи існує мінімальний поріг серйозності для того, щоб розглядати те чи інше діяння як «сексуальне насильство», коли воно відбувається в умовах примусу (Gloria Gaggioli. Sexual violence in armed conflicts: A violation of international humanitarian law and human rights law// International Review of the Red Cross. – 2015. – №96. – С. 503–538; с. 506).

Статут Міжнародного кримінального суду (МКС) передбачає кримінальну відповідальність за «сексуальне рабство, примус до проституції, примусову вагітність, примусову стерилізацію або будь-яку іншу форму сексуального насильства аналогічної тяжкості». Цей перелік хоч і включає найбільш серйозні форми сексуального насильства, які підпадають під юрисдикцію МКС, але не є вичерпним. Більше того, він не визначає мінімальний поріг тяжкості діяння, яке повинно кваліфікуватись як «сексуальне насильство». Додатковий перелік прикладів сексуального насильства можна знайти у рішеннях міжнародних трибуналів, наприклад, торгівля людьми з метою сексуальної експлуатації, калічення жіночих статевих органів, сексуальна експлуатація, примусові аборти, примусові шлюби, сексуальні домагання, примусові перевірки незайманості та примус до публічного роздягання були кваліфіковані у як сексуальне насильство (Ayşegül GÖKALP KUTLU. Armed Conflicts and Sexual Violence Against Women: An Inevitable Accompaniment? // Kocaeli Üniversitesi Sosyal Bilimler Dergisi, KOSBED. – 2014. – №28. – С. 1–20; с. 14.)

Що стосується визначення злочину зґвалтування, то на міжнародному рівні воно було сформовано у трьох основних рішеннях Міжнародного кримінального трибуналу щодо Руанди та Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії (МТКЮ). Першим з них є рішення у справі Akayesu, яку розглядав МКТР, та в якій було сформовано доволі широке визначення зґвалтування – «фізичне вторгнення сексуального характеру, що вчиняється по відношенню до особи в умовах примусу».

МТКЮ у справі Furundžija сформулював більш точне визначення зґвалтування, додавши до нього складові елементи діянь. Так, зазначивши, що у положеннях міжнародного договірного або звичаєвого права немає елементів зґвалтування, МТКЮ провів порівняльний аналіз, з тим щоб вивести так звані «загальні характеристики» зґвалтування в кримінальному праві основних правових систем (Gloria Gaggioli. Sexual violence in armed conflicts: A violation of international humanitarian law and human rights law // International Review of the Red Cross. – 2015. – №96. – С. 503–538; с. 506.) Трибунал прийшов до висновку, що об’єктивними елементами зґвалтування є наступні: «i) сексуальне проникнення, нехай навіть незначне: а) геніталій насильника або будь-якого іншого предмета, що використовується виконавцем, вагінально або анально, або б) геніталій насильника орально; ii) шляхом примусу, сили або погрози силою по відношенню до жертви або третьої особи».

Пізніше, у справі Kunarac, Судова камера МТКЮ визнала, що попереднє визначення є занадто вузьким, а тому розширила деякі його частини. Перш за все, було зазначено, що акт сексуального проникнення є зґвалтуванням не тільки в тому випадку, якщо супроводжується «примусом, силою або погрозою застосування сили по відношенню до жертви або третьої особи», але і в тому випадку, якщо наявні інші фактори, які можуть зробити такий акт «неконсенсуальним або недобровільним» з боку жертви. Таким чином, основним критерієм була встановлена відсутність згоди або добровільної участі. МТКЮ продовжив, що «на практиці відсутність справжньої та вільно вираженої згоди, або добровільної участі може бути підтверджено присутністю різних чинників, таких як застосування сили, погрози силою або використання в своїх інтересах особи, яка не здатна чинити опір». Відповідно, у цій справі встановлюються критерії для визначення відсутності згоди потерпілої, і тому друга частина визначення, сформульованого у справі Furundžija, була замінена наступним формулюванням: «коли таке сексуальне проникнення відбувається без згоди жертви» (Phillip Weiner. The Evolving Jurisprudence of the Crime of Rape in International Criminal Law // Boston College Law Review. – 2013. – №54. – С. 1207–1237; с. 1211).

Однак, найбільш точне визначення зґвалтування міститься у Елементах злочинів МКС, оскільки воно включає всю практику, вироблену міжнародними кримінальними трибуналами. Так, діяння вважається зґвалтуванням, якщо відповідає двом критеріям. По-перше, виконавець зазіхнув на тіло особи, вчинивши діяння, в результаті якого можна говорити про проникнення, навіть найбільш незначне, в будь-яку частину тіла потерпілого або виконавця, статевим членом або будь-яким предметом, або будь-якою частиною тіла в анальний або генітальний отвір потерпілого. По-друге, посягання було скоєно із застосуванням сили або погрози силою відносно даної або іншої особи, або шляхом примусу, викликаного, наприклад, страхом перед насильством, грубим примусом, затриманням, психологічним тиском або зловживанням владою, або шляхом використання обставин, що характеризуються примусом, або коли посягання було вчинене щодо особи, нездатної висловити згоду, яка б виражала її справжню волю.

Наразі міжнародне співтовариство в цілому приймає це визначення як найбільш авторитетне. Більше того, ряд держав, в тому числі Україна, прийняли нові кримінальні закони, або внесли зміни до вже існуючих з тим, щоб визначення зґвалтування у їх національному праві відповідало визначенню, встановленому МКС (Jean-Marie Henckaerts. Customary International Humanitarian Law Volume I: Rules / Jean-Marie Henckaerts, Louise Doswald-Beck. – Cambridge: Cambridge University Press, 2009. – 689 с.; Правило 93, с. 327). 

Висновки

Попри те, що на міжнародному рівні питанню визнання сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом, та боротьби з ним приділяється велика увага, це майже не змінило життя жінок, які стають потерпілими від нього. Проблеми дотримання міжнародних стандартів та попередження вчинення актів насильства залишаються невирішеними, а постійна безкарність злочинців та відсутність належних механізмів для боротьби із цим видом злочинів вимагають активних дій з боку як національних урядів, так і міжнародних органів. Питання притягнення до відповідальності осіб, що вчиняють гендерно-обумовлені злочини залишається серйозною проблемою і в країнах, що пережили конфлікт.

Основними причинами збереження безкарності є замовчування та небажання постраждалих повідомляти про пережите насильство в поєднанні з неефективними або корумпованими судовими системами. Коли особи, винні у скоєнні злочинів сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом, рідко притягуються до відповідальності, соціальна прийнятність такого насильства нормалізується та посилюється. Притягнення до відповідальності ж дозволить зменшити кількість таких злочинів. Саме тому, щоб ідеали, закріплені в міжнародних нормативних актах, стали реальністю, необхідно приймати цілий ряд заходів, як правових, так і неправових.

Незважаючи на поширеність сексуального насильства, воно не є неминучим наслідком війни та конфліктних ситуацій. Як і будь-якому іншому правопорушенню, йому можна запобігти. Необхідною умовою для цього є наявність міцної правової бази та ефективних інститутів для забезпечення дотримання заборони сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом.