Сексуальне насильство, пов’язане зі збройним конфліктом, в Україні: законодавче регулювання - Jurfem

Сексуальне насильство, пов’язане зі збройним конфліктом, в Україні: законодавче регулювання

Резюме

У цьому аналітичному матеріалі ми розглянемо законодавство України, що стосується відповідальності за вчинення сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом, його розвиток та перспективи реформування. Наразі положення, за якими можна притягнути до відповідальності за скоєння таких злочинів, не відповідає нагальним потребам, особливо враховуючи той факт, що в Україні вже сьомий рік триває збройний конфлікт. Задля забезпечення притягнення винних до відповідальності із урахуванням жахливості скоєних ними злочинів та виконання своїх міжнародних зобов’язань, нашій державі необхідно прийняти відповідні зміни до національного законодавства.

Проблема сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом, в Україні

З моменту набуття незалежності та до 2014 року, коли розпочався військовий конфлікт на Сході, Україна не брала широкомасштабної участі в збройних конфліктах. Відповідно, українське законодавство ніколи не регулювало проблеми гендерно-обумовленого насильства саме в контексті збройного конфлікту. Більше того, саме питання зміцнення гендерної рівності та недискримінації, а також подолання гендерно-обумовленого насильства почали привертати до себе більш пильну увагу після підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС через необхідність гармонізації національного законодавства із законодавством ЄС. Ще одним фактором став початок тісного співробітництва зі структурами ООН в рамках розв’язання гуманітарних питань, пов’язаних із військовим конфліктом.

З огляду на це, останні роки позначились значними змінами у нормативно-правовій базі та системі інституцій, спрямованих на захист жінок від гендерно зумовленого насильства. Такі зміни, перш за все, стосувались питань домашнього насильства. Водночас проблема сексуального насильства, пов’язаного із військовим конфліктом, досі не отримала необхідної уваги в законодавстві попри те, що в Україні вже сьомий рік триває збройний конфлікт.

За даними ООН, 3,1% чоловіків та 8,2% жінок, що були затримані недержавними збройними групами, зазнали різних форм сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом. Міжнародний кримінальний суд, що почав розслідування в справі «Ситуація в Україні», також дійшов висновку, що в зоні військового конфлікту були вчинені такі воєнні злочини, як зґвалтування та інші форми сексуального насильства.

Як чоловіки, так і жінки зазнають сексуального насильства як одну із форм катування з метою отримання зізнань шляхом зґвалтувань, примусового оголення, погроз вчинення сексуального насильства щодо них самих або їхніх родичів. Чоловіки піддаються кастрації, а жінки – сексуальному рабству, примусу до проституції та іншим формам сексуального насильства. При цьому, жінки в зоні бойових дій зазнають сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом, більшою мірою: кожна третя жінка зазнала, або стала свідком такого насильства. Натомість серед чоловіків такого насильства зазнав лише кожен четвертий.

Крім того, в результаті пандемії COVID-19 доступність медичної та психологічної допомоги для осіб, які пережили сексуальне насильство, пов’язане із конфліктом, зменшилась. В Україні стигма щодо повідомлення про випадки такого насильства існувала ще до пандемії, але ситуація погіршилась після запровадження карантинних обмежень та закриття контрольно-пропускних пунктів між контрольованими та тимчасово неконтрольованими територіями. Цей фактор, разом із недосконалим законодавством, унеможливлює адекватне реагування на випадки такого насильства, притягнення винних до відповідальності, а також надання належної допомоги постраждалим.

Кримінально-правові норми, що закріплюють відповідальність за вчинення сексуального насильства

Українське законодавство встановлює кримінальну відповідальність за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, до яких відносяться зґвалтування, сексуальне насильство, примушування до вступу в статевий зв’язок, вчинення дій сексуального характеру з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку, розбещення неповнолітніх та домагання дитини для сексуальних цілей.

Що примітно, визначення злочину зґвалтування було приведено у відповідність до міжнародних стандартів відносно нещодавно. Це сталось після того, як Комітет ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок зробив Україні зауваження щодо недоліків відповідної статті ККУ і рекомендував розширити визначення зґвалтування (Війна без правил: гендерно-обумовлене насильство, пов’язане зі збройним конфліктом на сході України / А. Альохін, С. Кириченко, А. Кориневич та ін. ; за заг. ред. В. Щербаченка, Г. Янової // ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив». – К., 2017. с. 33). Як результат, 2019 року набрали чинності зміни, відповідно до яких «зґвалтування» тепер означає «вчинення дій сексуального характеру, пов’язаних із вагінальним, анальним або оральним проникненням в тіло іншої особи з використанням геніталій або будь-якого іншого предмета, без добровільної згоди потерпілої особи», а згода вважається «добровільною, якщо вона є результатом вільного волевиявлення особи, з урахуванням супутніх обставин». Таким чином, визначення зґвалтування стало більш комплексним і ґрунтується на відсутності вільно наданої згоди з урахуванням широкого спектру обставин, які формують загальну ситуацію примусу. Таке формулювання відповідає визначенню, прийнятому в міжнародному кримінальному праві, зокрема визначенню, що міститься у Елементах злочинів МКС та прийняте міжнародною спільнотою як найбільш авторитетне.

Попри це, застосування виключно статей ККУ, що забороняють сексуальне насильство взагалі, до таких випадків, що мають місце у зв’язку зі збройним конфліктом, видається недостатнім. Ці норми не відображають всіх жахливих аспектів та складності сексуального насильства, що пов’язане із воєнними діями. Покарання, передбачені за такі злочини, також менше, аніж за воєнні злочини. Як результат, неможливо врахувати у сукупності намір кривдника, тяжкість злочину та травму, завдану потерпілим.

Кримінально-правові норми, що стосуються порушень норм гуманітарного права

Як було розглянуто у попередніх матеріалах, сексуальне насильство, пов’язане із конфліктом, може становити складову таких міжнародних злочинів, як воєнні злочини, злочини проти людяності або злочин геноциду. Однак, на даний момент, визначення відповідних злочинів у кримінальному законодавстві України є обмеженим і не відповідає нагальним потребам.

Кримінальна відповідальність за порушення законів та звичаїв війни встановлена статтею 438 ККУ. Ця стаття встановлює покарання за жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, вигнання цивільного населення для примусових робіт, застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також віддання наказу про вчинення таких дій.

Формулювання цієї статті є неприйнятним з декількох причин. Перш за все, її зміст надмірно широкий та може включати будь-які порушення договірного міжнародного гуманітарного права незалежно від їх тяжкості. Однак, як ми писали у попередньому матеріалі, у міжнародному праві та судовій практиці, щоб діяння визнавалось воєнним злочином, воно повинно досягти порогу «серйозного порушення». Крім того, пряме посилання на міжнародні конвенції, без зазначення хоча б Женевських конвенцій 1949 року та Додаткових протоколів до них, а також відсутність досвіду в українських слідчих, прокурорів та суддів у питаннях міжнародного гуманітарного та кримінального права, означає, що такі норми будуть застосовувати «обережно». Іншою проблемою є те, що текст цієї статті ігнорує норми звичаєвого міжнародного гуманітарного права, яке є основним джерелом регулювання неміжнародних збройних конфліктів та збройних конфліктів змішаного характеру (який і відбувається на території України). Відповідно, чинна стаття не відповідає міжнародним стандартам та вимогам нинішньої ситуації.

Кримінальний кодекс в окремій статті 442 встановлює відповідальність і за злочин геноциду. Він визначається як «діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу». Положення цієї статті значною мірою звужують зміст діянь, за які встановлюється відповідальність у міжнародному кримінальному праві. Більше того, поняття національного кримінального права «тяжкі тілесні ушкодження» є значно вужчим за своїм змістом, аніж поняття «серйозні тілесні ушкодження», що використовується у міжнародному праві. Останнє, зокрема, включає форми сексуального насильства, які досягають мінімального порогу серйозності, щоб становити порушення положень Женевських конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу І. Відповідно, стаття 442 не включає всіх форм сексуального насильства, що можуть бути проявами геноциду.

Реформа законодавства України у зв’язку із військовим конфліктом

Внесення змін до національного законодавства України у питаннях, що стосуються сексуального насильства, пов’язаного із військовим конфліктом, наразі великою мірою відбуваються в рамках національних планів дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека», а також «Стратегії запобігання та протидії сексуальному насильству, пов’язаному з конфліктом, в Україні».

Перший Національний план дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» до 2020 року був затверджений у 2016 році. Одним із найважливіших його досягнень стало те, що нарешті була визнана проблема відсутності систематичних кримінальних розслідувань та судових вироків у зв’язку з випадками сексуального насильства, пов’язаного зі збройним конфліктом. Була також поставлена мета вдосконалити механізм повідомлення про вчинення таких злочинів.

У 2018 році ООН провела проміжну оцінку виконання Національного плану дій, під час якої довелось вирішити дискусійне питання, чи варто робити особливий акцент саме на сексуальному насильстві, пов’язаному із конфліктом, або ж на гендерно зумовленому насильстві в ширшому плані. Експертка «ООН Жінки в Україні» чітко зазначила, що заходи щодо «запобігання домашньому насильству, протидії торгівлі людьми не пов’язані із виконанням резолюції РБ ООН 1325 і незалежно від наявності збройного конфлікту мають бути частиною відповідної політики». Більше того, у звіті наголошується, що «розмивання предмета Національного плану дій питаннями домашнього насильства, торгівлі людьми, підтримки соціально вразливих груп означає, що ключові питання роззброєння, демілітаризації, реінтеграції залишаться на периферії політичного життя».

Оскільки Національний план дій має бути спрямований на вирішення тих питань, що є результатом здійснення гендерно зумовленого насильства у публічній сфері, тобто актів, що здійснюються представниками держави або яким вона не змогла запобігти, Україна мала змінити свій підхід та зосередити основну увагу саме на питаннях сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом.

На додаток до Проміжної оцінки у 2018 році була опублікована Національна стратегія запобігання та протидії сексуальному насильству, пов’язаному з конфліктом, в Україні, розроблена за підтримки Управління Верховного комісара ООН з прав людини та «ООН Жінки в Україні». У цій Стратегії були надані рекомендації, що мають на меті допомогти «Уряду України краще зрозуміти та впровадити ефективніші заходи для запобігання сексуальному насильству, пов’язаному з конфліктом, у межах наявних механізмів, а також за допомогою нових механізмів», а також рекомендації щодо того, як здійснювати ефективний моніторинг, фіксацію та розслідування таких випадків.

У 2020 році результати оцінки виконання Національного плану дій до 2020 року та Національна стратегія 2018 року були покладені в основу другого Національного плану дій щодо виконання Резолюції РБ ООН 1325 до 2025 року. Однією зі стратегічних цілей було визначено «забезпечення захисту від насильства за ознакою статі, сексуального насильства (в умовах збройного конфлікту та в мирний час)».

Для виконання цієї цілі було визнано необхідним внести зміни до законодавства в частині протидії насильству за ознакою статі відповідно до міжнародних стандартів; розробити інструменти для фіксації випадків злочинів проти життя і здоров’я, статевої свободи і недоторканості, честі та гідності особи в умовах конфлікту відповідно до стандартів ООН і НАТО; визначити інституційні механізми для належного реагування, документування та розслідування відповідних злочинів; розробити інструменти для забезпечення надання ефективної своєчасної допомоги особам, які постраждали від насильства за ознакою статі.

Для приведення національного законодавства у відповідність до міжнародного права було подано законопроєкт «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права» № 2689. Він був ухвалений парламентом ще в травні цього року, але все ще очікує на підпис Президента. Цей законопроєкт забезпечує гармонізацію норм українського національного права із положеннями міжнародного кримінального та гуманітарного права щодо кримінально-правового переслідування за міжнародні злочини (геноцид, злочин агресії, злочини проти людяності та воєнні злочини), так само, як і виконання Україною міжнародних зобов’язань щодо запобігання юридичній та фактичній безкарності за вчинення таких злочинів.

Законопроєктом пропонується, серед іншого, внести зміни до статей 438 та 442 ККУ, а також доповнити його статтями 4381-4382 (щодо воєнних злочинів) та статтею 4421 (щодо злочинів проти людяності). Запропоновані статті щодо воєнних злочинів змістовно аналогічні статті 8 Римського статуту та охоплюють всі види воєнних злочинів, так само як й інші серйозні порушення Женевських конвенцій 1949 року та Додаткових протоколів до них. Зокрема, проект статті 438 визнає воєнним злочином «умисне вчинення (заподіяння) у зв’язку з міжнародним збройним конфліктом чи збройним конфліктом неміжнародного характеру стосовно особи, яка перебуває під захистом міжнародного гуманітарного права: 8) зґвалтування, сексуальної експлуатації, примусової вагітності, примусової стерилізації або будь-яких інших форм сексуального насильства». Це положення відповідає практиці, виробленій міжнародними кримінальними трибуналами, та нормам міжнародного права. Варто також звернути увагу на визначення примусової вагітності у примітці до цієї статті, яка розуміється як «незаконне позбавлення волі будь-якої жінки, яка стала вагітною в примусовому порядку, з метою зміни етнічного складу будь-якого населення або здійснення інших порушень міжнародного права, що мають характер воєнного злочину або злочину проти людяності». Видається доцільним додати до цього визначення згадку про те, що примусова вагітність також може мати характер злочину геноциду, оскільки метою злочину може бути зміна етнічного складу групи. А такі діяння підпадають під заборону на вжиття заходів, спрямованих на запобігання народженню дітей як одного із елементів злочину геноциду.

Зміни, що пропонуються до статті 442 ККУ, яка встановлює відповідальність за злочин геноциду, також спрямовані на приведення її у відповідність до статті 6 Римського статуту та статті ІІ Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Запропонована редакція бере до уваги практику, вироблену міжнародними кримінальними трибуналами, та визнає, що злочин геноциду може включати сексуальне насильство. Аналогічно статті 6 Римського статуту, у статті 422 перелічується п’ять основних форм злочину геноциду: вбивство членів групи; заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам групи; умисного створення таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення групи; вжиття заходів, розрахованих на запобігання народженню дітей; та примусова передача дітей до іншої групи. При цьому, робиться примітка, що під серйозною шкодою слід розуміти, окрім іншого, вчинення зґвалтування або інших форм сексуального насильства, умисне заподіяння фізичного чи морального страждання. Як ми зазначали у попередньому матеріалі, всі ці діяння визнаються у міжнародній судовій практиці формами злочину геноциду.

Проект статті 4421, яка забезпечує криміналізацію злочинів проти людяності, як і попередні статті, повною мірою відповідає змісту статті 7(1) Римського статуту, положення якої вважаються стандартом з точки зору нормативної характеристики цього злочину та відображенні у кримінальному законодавстві більшості європейських держав. Положення статті криміналізують зґвалтування, сексуальну експлуатацію, примусову вагітність, примусову стерилізацію або будь-які інші форми сексуального насильства як злочини проти людяності. Крім того, відповідальність встановлюється і за катування, яке для цілей цієї статті розуміється як умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання особі.

У одному із попередніх матеріалів ми зазначали, що деякі акти сексуального насильства також можуть бути кваліфіковані як катування. Ще однією важливою перевагою цього законопроєкту є закріплення того, що для цілей відповідних статей ККУ мають застосовуватись положення міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, і звичаєвого міжнародного права, що були чинними на час вчинення відповідного діяння, та з урахуванням практики застосовування цих положень міжнародними судовими установами (трибуналами). Ця норма передбачає необхідність врахування норм міжнародного права та міжнародної судової практики при прийнятті рішень національними судами та тлумаченні відповідних норм. Тобто дане положення забезпечить відповідність конкретних складів міжнародних злочинів у ККУ нормам міжнародного кримінального права. Важливість цього положення полягає в тому, що останнє «відзначається істотною динамікою, зокрема через те, що складається не лише зі «статичних» договірних норм, але й з «динамічних» звичаєвих норм, джерелом яких є, передусім, практика міжнародних кримінальних судів (трибуналів)». Таким чином, набрання чинності цих норм забезпечить відповідність національного кримінального права України її зобов’язанням за міжнародним правом та відповідність правової практики кримінального переслідування сексуального насильства міжнародним стандартам та практиці.

Висновки

Відповідно, ми бачимо, що чинне національне законодавство не відповідає вимогам нинішньої ситуації. Вимушене застосування виключно статей ККУ, що криміналізують сексуальне насильство взагалі, до випадків сексуального насильства, що має місце у зв’язку зі збройним конфліктом, не відображає складності цього явища та не забезпечує достатнього покарання. Відсутність в українських слідчих, прокурорів та суддів досвіду в питаннях міжнародного гуманітарного та кримінального права, майже унеможливлює застосування ними міжнародних договірних норм у відповідності до чинної статті 438 ККУ. Для того, аби вирішити широкий спектр проблем, пов’язаних із недоліками законодавства та забезпечити притягнення до відповідальності осіб, що вчинили злочин сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом, видається необхідним ввести в дію зазначений законопроєкт щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права.

Цей матеріал розроблений авторкою для сайту Асоціації жінок-юристок України “ЮрФем”. Зміст цього матеріалу є позицією авторки і не обов’язково відображає позицію Асоціації жінок-юристок України “ЮрФем”.