Стягнення заборгованості: правові позиції суддів України - Jurfem

Стягнення заборгованості: правові позиції суддів України

Кожного дня суди загальної юрисдикції України отримують безліч позовних заяв про стягнення заборгованості від різноманітних Банків зі своєю політикою нарахування і тактикою стягнення, від фінансових компаній, які викупляють кейси боржників у банку, від фізичних осіб, від юридичних осіб із різними обставинами справи, які у висновку все ж призводять до винесення рішення суду позитивного чи негативного залежить від багатьох нюансів справи.

У даній статті розглянемо не нудну теорію цивільного та господарського права і процесу, а реальні справи та реальну судову практику, розглянемо ключові моменти стягнення заборгованості зокрема за  кредитним договором.

Отже, перша справа: рішення Корольовського районного суду м. Житомира № 296/6557/18 від 10.09.2020 р., коротко по суті Банк звернувся до суду про солідарне стягнення заборгованості із Боржника та Поручителя за кредитним договором, Суд в обґрунтуванні своєї позицій зазначає, що «…Враховуючи те, що Позивач безпідставно збільшив відсоткову ставку по кредиту на 5% з 01.11.2015 р., тобто визначив її у розмірі 24,99% замість 19,999%, вказана обставина призвела до невірного нарахування помісячних сум з відсотків на поточну суму заборгованості та по основному кредиту, невірного розподілення сплачених сум…».  В задоволенні позовних вимог Банку до Боржника та Поручителя про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором – відмовлено за безпідставністю.

Проте, суд не дослідив докази надані Банком у вигляді договору добровільного страхування та розрахунку заборгованості та не прийняв до уваги пояснення представника Банку, що причиною зміни процентної ставки стало те, що транспортний засіб який був придбаний за грошові кошти Банку не був фактично застрахований, так як Боржниця не внесла повну суму страхового платежу за страховий період, керуючись ст. 18 ЗУ «Про страхування» договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу. Тому, Банк був уповноважений без повідомлення боржника підвищити процентну ставку, але Суд був іншої думки. Виходить боржник та поручитель фактично можуть не віддавати заборгованість Банку після такого рішення.

Але Банк не здався та подав апеляційну скаргу на вказане рішення до Житомирського апеляційного суду, який в свою чергу ухвалив постанову від 11.01.2021 р. та погодився із висновками суду першої інстанції, вказавши свою позицію «…встановивши під час розгляду справи, що Банк в порушення умов кредитного договору від 14 квітня 2015 року, незважаючи на укладення ОСОБА_1 у рекомендованій банком страховій компанії договору добровільного страхування транспортного засобу, неправомірно з 01 листопада 2015 року збільшив відсоткову ставку по кредитному договору на 5%, що в свою чергу призвело до невірного обрахування Банком щомісячних відсотків на поточну суму заборгованості та на тіло кредиту, невірного розподілу сплачених сум та нарахування пені, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову через недоведення позивачем відповідно до ст.81 ЦПК України неналежного виконання ОСОБА_1 зобов`язань та наявної заборгованості за кредитним договором станом на 15 березня 2018 року…».

Тобто знову ж таки, суд як першої інстанції та і апеляційної інстанції міг задовольнити лише тіло кредиту, якщо на їх переконання відсотки пораховано із порушеннями, і все ж таки у фіналі Банк залишився ні з чим. 

Друга справа: чоловік будучи в шлюбі взяв кредит у Банку начебто на здійснення ремонту в квартирі, і у Кредитному договорі  вказав свою дружину як контактну особу, згоду на отримання кредиту другий із подружжя не надавала, так як даний правочин сторонами договору визначено як дрібний побутовий. Враховуючи не нове трактування вказане у п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.12.2007 р. № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», судам роз’яснено, що до складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов’язаннями, що виникли в інтересах сім’ї. Якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов`язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.

Вище зазначена позиція викладена в низці судових рішень Верховного Суду, зокрема в постанові від 13.05.2019 року у справі № 638/1962/17 (провадження № 61-25286св18), постанові від 06.03.2019 року у справі № 754/11103/16-ц (провадження № 61-28144св18), постанові від 30.01.2019 року у справі № 372/1558/16-ц (провадження № 61-26356св18), постанові від 17.04.2019 року у справі № 631/1982/16-ц (провадження № 61-36690св18), постанові від 10.10.2019 року у справі № 607/2831/16-ц (провадження № 61-27855св18) тощо.

Відповідно у ч.3 ст.61 СК України зазначається: якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Вищезазначене законодавче положення кореспондується із ч.4 ст.65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

У судовій практиці неодноразово висвітлювалась позиція, відповідно до якої належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, а і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто критеріями, які дають змогу надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, уможливлює надати йому правовий статус спільної власності подружжя (наприклад, постанови Верховного Суду України у справі № 6- 7цс13, справі №6-264цс15).

Отож, повернемося до обставин справи, у рішенні Дніпровський районний суд м. Києва по справі № 755/289/21 від 08.02.2021 р. відмовляючи частково у частині стягнення із солідарного відповідача-дружини, виходив із наступного, що грошові кошти Боржником були отримані на здійснення ремонту квартири, де проживають однією сім’єю подружжя, тобто факт в інтересах сім’ї доведено, однак суд вказав, що ремонтні роботи не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Так, згідно роз`яснень, наведених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 р. по справі № 638/18231/15-ц, положення ст. 60 СК України, свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує (п. 47).

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору – інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість; 2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. (ст. 31 Цивільного кодексу України).

Крім того, Верховним Судом у постанові від 12.05.2020 року по справі № 243/5477/15-ц зроблено висновок про те, що здійснені ремонтні роботи є невід`ємною частиною об`єкту ремонту та не є окремим об`єктом спільної сумісної власності подружжя, тому розподілу не підлягають.

Таким чином, вказаний висновок Верховного Суду також підтверджує, що кошти, отримані/витрачені одним із подружжя, у даному спорі відповідачем-Боржник, з метою проведення ремонтних робіт, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, що також виключає обов`язок другого з подружжя, тобто відповідача-Дружину, нести відповідальність за кредитним договором, укладеним одним із подружжя/відповідачем-Боржником з метою отримання коштів на проведення ремонтних робіт. Банк відповідно частково не погодився із даним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва, на сьогоднішній день вказана справа призначена до розгляду у Київському апеляційному суді, чекаємо на результати.

Третя справа, часто представники Банку та фінансових компаній використовують судову практику для обґрунтування солідарного обов’язку другого із подружжя відповідати перед Банком за грошовими зобов’язаннями іншого із подружжя-Боржника, зокрема Постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2013 р. у справі № 6-163цс12 встановлено, що відповідно до ст. 65 СК України при укладенні договору одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї. Зазвичай, доказом того, що один з подружжя діяв в інтересах сім’ї і її потреб може бути використання кредиту/позики для покупки або будівництва нерухомості для проживання сім’ї, проведення ремонту в сімейній нерухомості, покупка на умовах товарного кредиту автомобіля для спільного користування.

Також, доволі свіжа судова практика відповідно до Постанови ВС/КЦС від 07.10.2020 р. по справі № 205/5882/18, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, дійшла такого правового висновку, що частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов’язків подружжя.

Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України, дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов’язаною стороною (боржником), за наявності двох умов:

1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім’ї;

2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.

Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов’язану особу (боржника).

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то цивільні права та обов’язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Ще одна цікава постанова Верховного суду, яка дозволяє залучати у спорах, в яких позичальником виступає фізична особа, яка на момент укладення кредитного договору перебувала в шлюбі – солідарним відповідачем іншого подружжя, навіть у випадку відсутності окремого договору поруки. Така позиція висловлена Верховним судом –  ВС/КЦС по справі № 205/5882/18 від 07.10.2020 р. Аргументація Верховного суду наступна: Згідно з ч. 3 ст. 61 СК України у разі, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Водночас відповідно до ч. 4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність. При вирішенні спору про порядок виконання подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном.

Четверта справа, до Верховного суду звернувся із касаційною скаргою представник Поручителя на рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 25.09.2019 р. та постанову Донецького апеляційного суду від 22.01.2020 р. по справі № 225/4395/14-ц, мотивуючи, що зміни внесені до кредитного договору на підставі додаткової угоди від 10 листопада 2010 року до договору поруки не вносилися, поручитель зі зміненими умовами кредитного договору, внаслідок чого збільшився обсяг її відповідальності, не була ознайомлена, тому договір поруки є припиненим.

Правова позиція Верховного суду полягає в наступному, як вбачається з матеріалів справи, зокрема, кредитного договору та додаткових угод до нього, кінцевий термін повернення кредиту встановлено до 31 січня 2018 року, згідно з розрахунком заборгованості з 26 червня 2013 року по 15 жовтня 2014 року, останній платіж ОСОБА_1 здійснено 01 серпня 2013 року.

За таких обставин, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення заборгованості за тілом кредиту та процентами за користування кредитом у межах строку дії договору є правильними, оскільки заборгованість у цій частині відповідає умовам кредитного договору та розрахунку заборгованості, наданого позивачем, яка не спростована позичальником, а отже, і наявні підстави для стягнення з  ОСОБА_1 заборгованості за кредитом у розмірі 724 108,70 грн та заборгованості по відсотках у розмірі 119 673,53 грн.

В ухвалі Верховного Суду від 29 травня 2020 року вказано, зокрема, що в оскаржуваних рішенням судами застосовано норми права без урахування висновків викладених в постановах Верховного Суду: від 24 травня 2018 року у справі № 630/366/16-ц, від 25 березня 2019 року у справі № 520/1676/17, від 05 березня 2018 року у справі № 192/156/17-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 355/421/17. Висновки Верховного Суду, які зазначені у вказаних постановах зводяться до того, що спір в цих справах виник з приводу стягнення кредитної заборгованості, яка виникла у відповідачів на підставі анкети-заяви, Умов та Правил надання банківських послуг та тарифів банку. При цьому, відхиляючи доводи касаційних скарг ПАТ КБ «ПриватБанк» Верховний Суд виходив із того, що банком не доведено укладення між сторонами в простій формі кредитного договору, оскільки документи, надані позивачем на підтвердження заявлених вимог, не містять підпису позичальника, що в свою чергу не доводить отримання останнім кредитних коштів.

Тобто висновок, який викладений в постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними, оскільки у справі, яка переглядається, між сторонами в письмовій формі укладений кредитний договір та додаткові угоди до нього (разом із додатками), вказані документи містять підпис позичальника, факт підписання яких не оспорюється позичальником, а не погоджуючись з наданим банком розрахунком заборгованості, відповідач не надав своїх доказів на його спростування, що є його процесуальним обов`язком.

Отже, проаналізувавши кожну із запропонованих вище справ, можна дійти висновку, що кожна справа так чи інакше відрізняється фактичними обставинами, умовами кредитних договорів за якими встановлюється грошові зобов’язання, наявністю способу забезпечення зобов’язань, наявними доказами, причинами виникнення заборгованості, наявності чи відсутності підстав для встановлення солідарного обов’язку по справі, і багато іншого, тобто кожна справа по своєму унікальна заслуговує на увагу.