Українські юристки і війна. Історія Євгенії Мелеш - Jurfem

Українські юристки і війна. Історія Євгенії Мелеш

“Життя йде в дуже швидкому темпі. І інколи хочеться просто поставити усе на паузу. Але я розумію, що зараз мені не можна цього робити,” зізнається Євгенія Мелеш. Євгенія – членкиня ЮрФем, юристка благодійної організації “Комітет медичної допомоги в Закарпатті”, адвокатка, працює в сфері міграційного права. Про активну гуманітарну діяльність, мотивацію допомагати, важливість цінувати кожен момент та мрії після перемоги Євгенія розповідає в рубриці “Українські юристки&війна”.

Мені здається, що життя в якомусь плані сильно змінилося. Якщо говорити про професійну сторону, то зараз я менше роблю те, що робила до війни. Наприклад, менше працюю із клієнтами, з якими раніше працювала. Це були шукачі притулку, біженці, люди, які хочуть отримати право на постійне чи тимчасове проживання; особи без громадянства, які взагалі не мають документів. З початком війни консультування саме цієї категорії людей було дуже активним. Але наразі дуже багато із них покинули територію України, і тому клієнтів набагато менше. Відповідно ця частина роботи фактично призупинилася. Зараз люди насправді переймаються трохи іншими проблемами, а юридична сторона лишається позаду. 

 Також змінилося життя стосовно частини роботи в благодійній організації “Комітет медичної допомоги в Закарпатті”. Там я працюю з людьми з інвалідністю, з дітьми з інвалідністю. Всі ті проєкти, над якими ми працювали, зараз фактично поставлені на паузу. Організація нині трохи переорієнтувала свою роботу, і ми надаємо гуманітарну, соціальну допомогу людям, які переселилися до нас з інших регіонів. Ми зараз робимо дуже велику роботу по підтримці закладів охорони здоров’я, по наданню їм ліків,  реабілітаційного обладнання. Зовсім нещодавно ми змогли передати 11 автомобілів швидкої допомоги для українських лікарень. Фактично розподілили їх на всі частини України, де йдуть активні бойові дії. Передали їх, і вони досить вчасно туди доїхали.

В організації, де я працюю (Комітеті медичної допомоги в Закарпатті), наявний достатньо великий досвід роботи. І до юридичного оформлення цієї організації в окрему установу тут, на території України, вона працювала як французька гуманітарна місія. Тобто це організація, яка має колосальний досвід роботи саме в кризових ситуаціях. У керівниці нашої організації було розуміння, що та наскільки швидко потрібно робити. І воно насправді давало нашому колективу впевненість в тому, що ми мусимо швидко зорієнтуватися і зрозуміти потреби. І це насправді допомогло. Як тільки почалася війна, ми сконтактувалися із партнерами, з якими ми співпрацювали ще до війни по різних проєктах. І навіть з тими, з ким ще дуже давно працювали. Частина з них відгукнулася, так почалася робота.

Вже через 5 днів після початку військових дій ми отримували перші гуманітарні вантажі. Це було достатньо швидко, допомога надходила вчасно. І це було багато допомоги. Наразі ми отримали понад сто каміонів (прим. ред. – вантажівок) гуманітарної допомоги. Так само нам вдається акумулювати фінансові кошти, щоб ми могли закупити ліки для лікарень. Для розуміння: для однієї лікарні це приблизно список на 300-400 тис. гривень. Це достатньо велика сума.

Зараз ми починаємо вже думати над тим, щоб починати роботу на середньострокову перспективу. Тому що дотепер ми працювали на те, щоб надати допомогу швидко, ту, яку потрібно одразу надавати. А зараз бачимо вже, що виникають такі питання, які не можуть бути розв’язані дуже швидко – протягом тижня чи місяця. Ми розуміємо, що частині, наприклад, внутрішньо переміщених осіб буде нікуди повертатися. І над цим потрібно буде працювати.

 Так само й з закладами, з якими ми працюємо, з Вільшанським дитячим будинком-інтернатом. Там теж релоковані молоді люди з інвалідністю, діти з інвалідністю, частині з яких буде нікуди вертатися. Ми розуміємо, що ми маємо працювати над тим, щоб забезпечити їм максимально комфортні умови перебування. Але водночас і працювати над тим, щоб та робота, яку ми робили дотепер у Вільшанському дитбудинку-інтернаті, все-таки продовжувалася. Тому що частину приміщень керівництво закладу повинно було віддати для поміщення інших релокованих дітей з інвалідністю. І фактично частина певної реабілітаційної роботи на деякий час призупинена. І ми розуміємо, що все ж таки це має працювати. І ось ці речі, роздуми над тим, який вигляд це має мати надалі, – у нас в активній фазі. Ми це все проговорюємо з нашими партнерами, із закордонними партнерами. Ми обдумуємо, які можуть бути варіанти.

В особистому житті, вдома, важко щось зараз планувати. Обмежує те, що ти не можеш керувати своїм часом. Максимально, на що можна розраховувати – це на два-три дні скерувати те, що я можу робити. А інколи буває так, що мені доводиться скасовувати деякі зустрічі, доводиться змінювати дещо дуже швидко. Тобто життя іде в дуже швидкому темпі. І інколи хочеться просто поставити усе на паузу. Але я розумію, що зараз мені не можна цього робити.

 Сім’я моя тут. Ми не виїжджали з початку повномасштабної війни. Трохи нам легше в цьому плані, оскільки ми живемо безпосередньо біля кордону. До Словацького кордону тут 10 хвилин їзди. Це факт, який насправді допомагав. Він певною мірою давав розуміння, що якщо щось трапиться, то я швидко можу зібратися і поїхати. Тому це допомагало триматися тут. Розуміти, що твоя робота тут потрібна. Допоки я та моя сім’я можемо робити це тут, ми маємо це робити та допомагати людям.

Мотивують насправді люди. Мотивує те, що дуже багато людей допомагало, зібралося. І люди хотіли допомагати. Вони приходили, дзвонили: “Ми хочемо бути волонтерами”. Було розуміння того, що ти не сама. Що в тебе є і команда, і поруч люди, знайомі, друзі, які готові допомогти з будь-чим. Наші люди, діти – це, мабуть, основне, що мотивувало. 

І те, що за нами правда. Ми маємо допомогти, прийняти людей, які приїдуть, які втікають від бойових дій. Ми маємо допомогти тим, хто залишився на тій території та не має змоги виїхати. Ми маємо допомагати лікарям, які поставлені в умови, коли потрібно дуже багатьом людям надавати медичну допомогу. І вони мають мати з чим надавати цю допомогу. 

Тобто мотивація – це в основному люди, бажання людей допомогти. І розуміння того, що правда за нами. Ми у себе вдома, на своїй території. І ми маємо перемогти. Ми мусимо.

 Мені здається, що основне – це те, що я маю цінувати кожен момент, що в мене є. Те, що я зранку маю змогу встати, випити каву. Те, що я маю змогу поспати. Те, що навколо мене рідні люди. Те, що моя дитина біля мене, мій чоловік біля мене, батьки поруч. І навіть ту кожну хвилинку, що я маю змогу з ними спілкуватися. Бо спілкування зараз обмежене, тому що в нас зараз просто немає часу. І я розумію батьків, наскільки вони теж дуже витривалі, наскільки вони підтримують та розуміють, що роботи насправді дуже багато. 

Ми інколи дуже зашиваємося. Просто приходимо, сідаємо і мовчимо. Ми не маємо навіть сил говорити, настільки ти наговоришся за день. Але ця фізична близькість, що ти можеш кілька хвилин, навіть до пів години побути з ними, послухати їхню мову, зарядитися цією енергією. Це, напевно, основне. 

Так само те, що війна показала справжність тих людей, з якими працюєш. Те, що ти насправді був з цими людьми дотепер, і ти бачиш, що ці люди зараз не підводять тебе. У них схожі цінності, схоже розуміння. Вони так само працюють разом із тобою. І це, як на мене, найголовніше.

Дуже важко в тому плані, що ти не можеш планувати. Ось це найважче. Але мені здається, що те, наскільки ми переорієнтувалися, наскільки ми вже зараз вміємо структуровано робити, наскільки ми вміємо виділити основне від другорядного. Тому що спочатку здавалося, що ти маєш все охопити, все зробити. Але розумієш, що фізично не можеш цього зробити. І ти мусиш ставити пріоритети. Ти мусиш в першу чергу відповідати на пріоритетні дзвінки, маєш повністю відділитися від другорядного. Це ті зміни, які я зараз ціную. Ціную людей, з якими працюю, людей, які підтримують нас. Ще б трішки інколи можливості поставити все на паузу… але нічого, дійдемо і до цього.

[Після перемоги] Я відімкну телефон. Десь на дві доби. І мені здається, в першу чергу я відісплюся. В другу чергу мені хочеться кудись поїхати зі спокійним серцем та душею. Насправді я і зараз маю змогу виїхати. Але немає того спокійного стану, з яким ти можеш подорожувати, насолоджуватися навколишнім. Зараз голова, всі думки тут. І ти постійно працюєш над тим, аби десь нічого не забути: чи відзвонилася, чи попередила, чи сказала. Напевно, я поїду подорожувати та насолоджуватися просто їздою по автобану, шумом машини й кавою на заправці. Мені здається, що це буде основне. 

А потім, вже опісля, як трошки відпочину, все-таки хотіла б проїхатися тими містами, куди ми надсилали допомогу. Побачити тих людей, з якими ми контактували, та які там роблять величезну роботу, і ти розумієш, в якій складній ситуації вони є. Хочеться побачити цих людей, хочеться їх обійняти.

Війна росії проти України змінила життя кожного українця і кожної українки. У кожного/ої з нас є своя історія цієї війни, яка варта того, щоб бути почутою. Пропонуємо Вам історії членкинь Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» – адвокаток, юристок, викладачок та інших представниць правничої сфери, які сьогодні – кожна на своєму місці – захищають наш юридичний «фронт». Тому ми запустили рубрику «Українські юристки&війна». Героїні наших інтерв’ю щовівторка ділитимуться тим, як війна росії проти України змінює професійну діяльність і життя в цілому.

Читайте також:

Українські юристки&війна. Історія Наталії Фещик

Українські юристки&війна. Історія Наталії Радіонової

Українські юристки&війна. Історія Олени Каплій

Українські юристки&війна. Історія Тамари Бугаєць

Українські юристки&війна. Історія Валентини Заінчковської

Українські юристки&війна. Історія Ольги Маслової

Українські юристки&війна. Історія Яни Сайченко

Українські юристки і війна. Історія Юлії Болгак