Українські юристки і війна. Історія Тамари Бугаєць - Jurfem

Українські юристки і війна. Історія Тамари Бугаєць

«Життя поділилось на “до” і “після”». Так на питання про те, що змінила війна, відповіла Тамара Бугаєць. Тамара –  членкиня ЮрФем, адвокатка, працює зі справами щодо гендерно зумовленого насильства, тренерка та експертка проєктів по захисту прав та інтересів дітей і жінок, постраждалих від домашнього насильства, викладачка Криворізького навчально-наукового інституту Донецького державного університету внутрішніх справ. У рубриці «Українські юристки&війна» Тамара розповідає свою історію про життя з 24 лютого 2022 року – дня, який змінив кожного і кожну з нас.

Мене війна застала в Миколаєві. Я якраз приїхала з колежанкою (вона судова експертка, психологиня з Києва) проводити триденний тренінг для мультидисциплінарної команди, яка буде залучена до реалізації проєкту моделі Барнахус в Миколаєві. Барнахус – це спеціалізоване місце, де можуть бути проведені слідчо-розшукові дії щодо дитини, яка постраждала або стала свідком злочину насильницького характеру.

І безпосередньо ми приїхали з колежанкою проводити цей триденний тренінг щодо допиту дитини, використовуючи модель Барнахус. Ми провели перший день, і на другий день нашого тренінгу вранці я прокинулась від такого шуму – «бубух». І, як у фільмах, відкриваються очі, і ти знову чуєш цей «бубух». У мене був номер на 3 чи 4 поверсі з панорамними вікнами, це ще був ранок (5 з чимось година), я бачу зарево, чую «бубух» і якийсь такий флеш (з англ. – спалах). 

Я не зрозуміла спочатку, що це таке, я підійшла ближче до вікна, відкрила його. І коли я знову почула цей «бубух», в мене, якщо чесно, почали тремтіти коліна. Я ще не розуміла, що це. Я ледве дійшла до свого ліжка, щоб просто сісти і опанувати себе.

Я вирішила залишатись в номері, дочекатись ранку, потім дізнатись, що це. Через 15 хвилин до мене постукала моя колежанка, а в неї чоловік поліцейський в Києві. Вона повідомила, що поліцейських Києва підняли по тривозі,  і що почалось: в Києві також вибухи, і почалась війна. А як потім ми дізнались, те, що я чула, – це бомбили Кульбакіно, воєнний аеродром під  Миколаєвом.

Той день – це просто якесь жахіття. Звичайно, тренінг відмінили, всіх учасників попередили. У мене було єдине питання – як мені дістатись додому, оскільки я проживаю в Кривому Розі. Я приїхала потягом, і в мене потяг був на наступний день. І ми з колежанкою склали план, що завтра будемо вибиратись, ми пішли закупились найнеобхіднішими продуктами. Пам’ятаю, були черги в банкомати, хотіли купити павербанк, але магазини не відкрились, просто звідти забирають коробки, телефони.

І в мене було головне питання – як все ж мені виїхати. На вечір мій батько врешті решт приїхав за мною на машині і забрав мене до Кривого Рогу. І потім все, як в тумані.

Професійна діяльність не можу сказати, що сильно змінилась, але в неї внеслись певні корективи, враховуючи мою особисту ситуацію. Десь трошки більше ніж 10 днів я перебувала в Кривому Розі. Почались тривоги: одна тривога, потім дві тривоги. А ми живемо з батьками в приватному будинку, підвал – всередині будинку, і ми постійно, коли тривога, спускались з дитиною, і це почало виснажувати. Добрі друзі з Закарпаття з першого дня війни запрошували, сказали, що є можливість приїхати, є будинок: «Приїжджайте, перечекайте, побудьте».

Я не хотіла залишати Кривий Ріг. Як це я поїду? Ми з сином їздили плести сітки, включились активно в волонтерську допомогу, пляшки збирали для коктейлів Молотова. Перебрали всі речі – подушки одіяла, відправляли їх.

Кривий ріг – це таке велике місто, це 120 км. Ми проживаємо якраз зі сторони Миколаївської та Херсонської областей. На 8 чи 9 день ми отримали повідомлення, що там, де ми проживаємо, має бути евакуація і точково в Центрально-Міському районі – обов’язкова евакуація. І ось остання точка називається «Веселі дачі», потім «Карачуни», «Мопр» і ще далі такі підрайончики. І ось мені до цієї точки буквально 5 хв машиною їхати (умовно). Коли я отримала таке повідомлення, і посилилась частота і кількість сирен, я прийняла рішення, що ми таки виїдемо. І поки ми залишаємось тут, оскільки наразі обстрілюють Криворізький район.

Повертаючись власне до вашого питання (прим. ред.. – про професійну діяльність), то я не займаюсь адвокатською практикою зараз. У мене не було багато справ, але фізично я не можу цим займатись. І мені дуже шкода справи щодо захисту постраждалої дитини, яку зґвалтували.  Вона така була дуже важка, в неї було вкладено дуже багато сил. І постраждала особа виїхала, і мене немає. Ми добились, щоб справу  з районного управління поліції передали в центральне управління. На жаль, я спілкувалась з новою слідчою: не побачила й не почула розуміння  справи. В принципі треба нею займатись, але в силу тих обставин, які склались… Я не знаю, можливо, потерпіла особа звернеться до іншого адвоката, щоб ця справа не зникла, ніби її й не було.

Інша моя діяльність навпаки дуже зараз активна. Це тренерська діяльність. Всі тренінги перейшли зараз в онлайн-формат. Експертна робота: зараз я долучена до такої важливої ініціативи як створення реєстру психологів, які долучаються і будуть долучатись  до кримінальних проваджень за участю дітей. Я була долучена до команди експертів, тренерів, і ми провчили близько 100 психологів. Зараз формування цього реєстру в процесі завершення, будуть наступного тижня ще проходити навчання для інших психологів, щоб цей реєстр наповнювався кваліфікованими психологами, яких будуть долучати до кримінальних проваджень там, де є потреба допитати дітей.

І зараз, в умовах війни, це дуже актуально. У нас фокус – це діти, які постраждали, їм потрібна особлива увага. І, на жаль, війна стала тим каталізатором, який трохи, можливо, збільшує випадки насильства щодо дітей. І ми так само маємо цих дітей не випускати з поля зору і реагувати.

Це хороша ініціатива, на мій погляд, яка впроваджується за підтримки Міжвідомчої координаційної ради з питань правосуддя щодо неповнолітніх, підтримує донор – Дитячий фонд ООН ЮНІСЕФ і впроваджується за підтримки громадської організації «Всеукраїнський громадський Центр «Волонтер».

Життя поділилось на “до” і “після”. Я людина, яка дуже любить плани, планувати, структурувати. У мене є записи, як я себе бачу і чого я б хотіла досягти. І ця війна повністю такий чекінг зробила. Я можу навіть сказати, що я ще в процесі переоцінення, переосмислення всього. Тому що є такі речі, на які ти фокусувався, але зараз вони абсолютно неважливі.

Звичайно, війна внесла корективи і в організацію всього. Тому що в Кривому Розі в мене була підтримка: батьки – навіть щодо дитини (навчання, гуртки). Треба приділити час дитині, а в нього такий вік, що потрібна увага, – шість з половиною років: перший клас, навчання онлайн.

І в проєктному, експертному, тренінговому напрямку темпи моєї діяльності такі самі, якщо не більші наразі. Але знаходиш виходи з ситуації.

Але знову таки переоцінка цінностей: розумієш, що найголовніше – це безпека. Те, що дитина засинає і не чує ні сирен, ні вибухів –  для мене це пріоритетно. І важливо, щоб в нього було життя таке, яке було до війни, наскільки це можливо в тих умовах, в яких ми перебуваємо. Тому що він дитина, багатьох речей не розуміє і не повинен розуміти. І в нього повинно бути дитинство.

І в професійному житті також потрібно вносити корективи: якщо раніше я могла зайти в офіс в 8:30 і вийти з офісу в 8:30 (умовно кажучи), то зараз я розумію, що не можу ні фізично, ні психологічно працювати в такому темпі та ритмі.

Мені б дуже хотілось зібрати в себе вдома всіх близьких мені людей, просто посидіти, побалакати, чогось смачненького поїсти. Таке звичайне, буденне. Щось зробити разом, просто набалакатись. Щоб потім про ці моменти, ці емоції, ці слова згадувати з теплотою. Бо коли тобі страшно, то хочеться згадати те, що тебе тримає в цьому світі. Хочеться, щоб було побільше таких моментів, які тримають в ресурсному стані. Бо коли кожен з нас буде в ресурсному стані, мені здається, ми зможемо більше дати нашій країні. Тому що на нас чекає попереду перемога, а потім багато всього, що треба буде відновити, відбудувати. І для цього ми маємо бути в ресурсному стані. Тому мені хотілось би після перемоги відчути той свій максимальний ресурс, який я потім буду віддавати.

Війна росії проти України змінила життя кожного українця і кожної українки. У кожного/ої з нас є своя історія цієї війни, яка варта того, щоб бути почутою. Пропонуємо Вам історії членкинь Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» – адвокаток, юристок, викладачок та інших представниць правничої сфери, які сьогодні – кожна на своєму місці – захищають наш юридичний «фронт». Тому ми запустили рубрику «Українські юристки&війна». Героїні наших інтерв’ю щовівторка ділитимуться тим, як війна росії проти України змінює професійну діяльність і життя в цілому.

Читайте також:

Українські юристки&війна. Історія Наталії Фещик

Українські юристки&війна. Історія Наталії Радіонової

Українські юристки&війна. Історія Олени Каплій