Українські юристки і війна. Історія Валентини Заінчковської - Jurfem

Українські юристки і війна. Історія Валентини Заінчковської

Перші вибухи видались сном, а звук сигналізації автівок став тригерним… Про початок повномасштабного вторгнення та те, що змінилось з того часу в рубриці «Українські юристки&війна” розповідає Валентина Заінчковська. Валентина – членкиня й координаторка ЮрФем у Миколаївській області, головна юристка Сектору “Миколаївське бюро правової допомоги” №1 Миколаївського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, студентка 1 курсу магістратури Чорноморського національного університету імені Петра Могили.

Я б хотіла невеличку передісторію спочатку розповісти, бо я дуже яскраво пам’ятаю ось ці останні дні, цей тиждень перед війною. Чому він для мене такий знаковий? Тому що це був останній робочий тиждень перед навчанням. І цей робочий тиждень був дуже важкий, але я разом зі своїми колегами спрямовувала всі зусилля для того, щоб виконати робочі завдання. Я вже думала про те, що ось я зараз зроблю всі свої робочі завдання і зможу спокійно зайнятись навчанням. Але, на жаль, коли настало 24 лютого, то я зрозуміла, що в один день наше життя змінилось, і воно не буде таким, як було раніше. Я думаю, що для кожної людини ця дата закарбувалась в пам’яті. І кожен розуміє і пам’ятає цей день по-своєму.

Я пам’ятаю, як тільки розпочались перші вибухи в нашому місті – Миколаєві, то мені спочатку здалось, що це сон, який мені сниться, чи щось на вулиці відбувається. Я не повірила, продовжила спати. Але потім я почула, що ці вибухи повторюються. І одним з таких найстрашніших звукових ефектів для мене було те, як спрацювали сигналізації у машин. Це було так масово, і я б сказала, що це був один із таких тригерів, який залишився в мене в пам’яті. Я пам’ятаю, як виглядала в вікно і намагалась зрозуміти, що відбувається. І ми всі почали шукати відповідь в Інтернеті. Я дуже багато дивилась інформації у Фейсбуці, у місцевих групах, що пишуть люди. Деякі люди писали, що це «проходять навчання, все нормально, не переживайте». Але у мене була підозра, що цей день настав. Нам треба прийняти те, що прийшло – цю криваву війну.

Також ще в той день – 24 лютого – я пам’ятаю, скільки людей було з валізами, як всі почали виїжджати. Я їхала до батьків в інший район міста, бачила людей з валізами і що люди також почали масово знімати готівку. Це також основні спогади про той день.

Приблизно протягом першого місяця війни я ще перебувала в Миколаєві. Але той район, в якому я проживаю, постійно під ударами. І неможливо жити в страху за своє життя. За життя і здоров’я своїх близьких. Ніколи в житті не забуду, як просто трусився наш багатоквартирний будинок, наче землетрус. І тоді ми прийняли рішення, що нам треба змінити наше місце проживання. І зараз я перебуваю у Миколаївській області. Тут набагато спокійніше і тихіше, ніж в Миколаєві. Миколаїв кожного дня, кожної ночі під обстрілами. І дуже важко – психологічно і фізично – там перебувати. Це дуже страшно.

Все життя, навчання і робота – все перейшло в дистанційний формат. Що стосується роботи, то керівництвом було прийнято рішення не наражати співробітників центру на небезпеку, і нас перевели на дистанційний режим роботи. Ми зараз консультуємо громадян з правових питань в телефонному режимі. Також надаємо письмові консультації.

Дуже багато людей зараз запитують про перетин кордону. Наприклад, чоловіки хочуть дізнатись, чи можуть вони перетнути кордон. Також клієнти мають питання щодо сімейного права: реєстрація шлюбів, наприклад з військовослужбовцями, чи це можливо, як це відбувається. І ще клієнти запитують те, що стосується адміністративних правопорушень, комендантської години. Такі питання здебільшого розглядаються зараз в наших консультаціях.

Що стосується навчання, то також я б сказала, що всі ці карантинні обмеження, які були до війни, дещо допомогли вже зараз краще розібратись в системі онлайн-навчання. Я маю на увазі застосування різних онлайн-платформ для навчання. І зараз студенти навчаються в дистанційному форматі, усі завдання виконують і надсилають викладачам на перевірку.

Ось таким чином все життя зараз «в онлайні».

Цінність родини для мене завжди була високою. Але тоді, в мирному житті, я розуміла це не так досконало, не до кінця. Під час обстрілів житлових будинків я розумію, що цей снаряд може впасти на тих людей, яких я люблю, яких я знаю, з якими я працюю. Родина, мої колеги, друзі – я вважаю їх своєю community (з англ. – спільнота). Мені страшно через те, що життя може так обірватись. Просто через чиюсь прихоть. Я зрозуміла, що для мене є дуже цінним ресурс бути частиною сім’ї, свого колективу на роботі. Війна допомогла зрозуміти, наскільки це важливо. Цінність перебування в певній спільноті збільшилась.

В перші тижні війни всі поставили своє життя на паузу. І очікували, що начебто завтра вже буде перемога, треба ще потерпіти – і потім все буде добре.

Я спочатку також перебувала в такій позиції. Але потім я відвідала захід, і одна психологиня сказала про те, що війна йде, але життя продовжується. Ми повинні цінувати наше життя, і навіть в умовах війни, наскільки це можливо, намагатись жити повним життям і продовжувати ставити для себе цілі. Тому що ці цілі допомагають нашому мозку зрозуміти, що ми живі і ми хочемо чогось досягнути. І це спонукає наше тіло, наш мозок до життя.

І мені ця думка дуже сподобалась, я нею загорілась. Тому що до війни ми мали певні цілі. Тепер я розумію, що треба їх дещо модернізувати, можливо переробити дедлайни, тому що це від нас не залежить. І так, дійсно, я поставила для себе нові цілі, які хочеться досягти, над якими я вже зараз  працюю і розумію, що в майбутньому вони будуть досягнуті.

Щодо того, що мені хочеться зробити одразу після війни, то це побачитись з людьми, яких я, на жаль, зараз бачу тільки онлайн. Мені хочеться живого спілкування, обіймів. Хочеться публічних дискусій в наших бібліотеках, в місцях, де збираються люди для обговорення якихось питань, мені хочеться проводити живі заходи, для студентів в аудиторіях.

Я думаю, що перше, що будемо робити, – це зустрічатись з людьми, обійматись, вітати одне одного. Я в це вірю і так буде!

Війна росії проти України змінила життя кожного українця і кожної українки. У кожного/ої з нас є своя історія цієї війни, яка варта того, щоб бути почутою. Пропонуємо Вам історії членкинь Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» – адвокаток, юристок, викладачок та інших представниць правничої сфери, які сьогодні – кожна на своєму місці – захищають наш юридичний «фронт». Тому ми запустили рубрику «Українські юристки&війна». Героїні наших інтерв’ю щовівторка ділитимуться тим, як війна росії проти України змінює професійну діяльність і життя в цілому.

Читайте також:

Українські юристки&війна. Історія Наталії Фещик

Українські юристки&війна. Історія Наталії Радіонової

Українські юристки&війна. Історія Олени Каплій

Українські юристки&війна. Історія Тамари Бугаєць