Українські юристки і війна. Історія Яни Сайченко - Jurfem

Українські юристки і війна. Історія Яни Сайченко

З адвокатки – у військовослужбовицю. Повномасштабна війна кардинально змінила життя Яни Сайченко. Яна – членкиня ЮрФем, адвокатка, партнерка адвокатського об’єднання «Донець та партнери». До 24 лютого займалась сімейними справами, зокрема тими, що пов’язані з дітьми, а також щодо домашнього насильства. Крім того, її робота та громадська діяльність була здебільшого пов’язана з захистом прав вразливих груп. Нині Яна служить у лавах ЗСУ.  Про життя після початку  повномасштабного вторгнення та рішення стати військовою вона розповіла у рубриці «Українські юристки&війна».

Насправді я не просто пам’ятаю цей день. Я пам’ятаю ще десь три дні до цього. Тому що в мене зовсім пропав сон. Я розуміла, до чого все йде. В мене  була значна тривога, геть не було сну. І в ніч з 23 на 24 лютого за три доби були єдині пів години, коли я заснула. І все, про що я думала всі ці три доби, відбулось. І єдине було питання: що робити далі і яке далі буде життя. Оскільки я практикую в Харкові – а це 30 кілометрів і країна-агресор. Питання було, а відповіді на нього – ні. Ніхто не розумів, що буде далі, але однозначно було зрозуміло, що життя вже ніколи не буде таким, як було до цього.

Найбільше я думала про своїх працівників. Бо моя сім’я в центральній Україні. І я розуміла, що якщо до них щось дійде, то вже буде час або від’їхати за кордон, або якимось чином убезпечити себе. А ось про своїх 20-25 річних працівників я дуже сильно хвилювалась. Тому що маса з них не мала особистого житла в Харкові. І деякі навіть залишились ночувати в офісі (у нас було святкування, а офіс облаштований в домашньому форматі. І тому є можливості, якщо людина хоче, то вона може залишитись навіть пожити трошки).

І я точно знала, що в цей день декілька людей залишились в офісі. І я вже знала, що біля офісу прилетіло. І, звичайно, ось ці перші години, коли почалась війна, я хвилювалась за найбільш вразливих для мене. Далі був ніби стан алкогольного сп’яніння або може навіть наркотичного. Емоції захлеснули дуже сильно. А ще це все наклалось на моє тридобове безсоння. Тому так, було складно. Мені було не складно в це повірити, але було складно зрозуміти, що робити далі.

Я проїхала 7 країн, повернулась до України, стала солдатом і зараз служу в Збройних Силах України. Вмовляння моїх близьких та родичів залишитись в безпечному для мене місці перші декілька тижнів спрацювали. Але потім, коли розум тобі каже, що ні, ти їдеш додому, то я поїхала додому. Тому скажемо так, життя змінилось кардинально.

Якщо казати виключно про професійну діяльність, моя юридична компанія в цей час працює десь на 10 відсотків. Того на скільки вона працює достатньо для того, щоб сплачувати всім працівникам якісь незначні суми зарплати. Ми навіть оренду зараз не сплачуємо. Але через те, що у  нас більше 20 осіб штату, дуже багато перебувають за кордоном, ми розуміємо, що у нас немає іншого варіанту, окрім як підтримувати їх. Бо це дуже складний час.

І якщо казати про партнерів, у яких вже сформовано життя, світогляд і розуміння того, що відбувається в нашій країні і що відбувалось 8 років до цього, то деякі мої помічники, яким 21-22-23, були ще зовсім дітьми, коли розпочалось перше вторгнення в 14 році. Здебільшого в них не сформована якась думка, як жити зараз. Навіть якщо в них сформоване бажання залишитись в якійсь країні, я максимально підтримую. Тому що я розумію, що це буде досить тривала війна, і тривалий час буде дуже складно. Навіть зараз, будучи в Збройних Силах, я не можу сказати, що це закінчиться через місяць, два, три, рік, два роки. Це зовсім не зрозуміло. Тому я намагаюсь не думати егоїстично, по-перше, щодо своїх помічників, які в ще більш юному віці можуть почати нове життя за кордоном. Ми намагаємось підтримувати людей у будь-якому їх бажанні.

І робота на 10 відсотків, яка на сьогоднішній день функціонує, – це захист бізнесу, а також були консультації стосовно мобілізації – як чоловіків, так і жінок, і людей, які вже непризовного віку. Бо навіть у мене в підрозділі є чоловік, якому 63 роки і він каже: «А як би я не пішов воювати? Я воював і я зараз пішов. У мене син воює».

У людей було багато питань, і ми проводили такі консультації. Це також на сьогоднішній день функціонує, бо в когось є питання, що робити з пораненнями, як це документувати або що робити, якщо військовослужбовця переведено в іншу область. По суті можна сказати, що ми працюємо виключно на допомогу помічникам. І з моїх партнерів адвокатського об’єднання –  п’ятьох осіб – троє зараз у лавах ЗСУ, включаючи мене. Жінка я одна.

Я насправді прийняла рішення, що я піду до ЗСУ ще до того часу, коли почалась війна. Я була записана до лав тероборони. В мене взагалі громадянська позиція достатньо активна в цьому питанні. Окрім моєї практики в сімейному праві, я також допомагаю атовцям. І тривалий час допомагала. В мене було багато і резонансних, і сімейних справ, де однією або одним з учасників справи були атовці. Тому в моєму регіоні мене знали достатньо багато атовців. І, звичайно, в перший день війни я почала їх обдзвонювати, як вони чи всі живі, чи ніхто не попав під перші бомбардування.

І я, звичайно, зрозуміла це одразу (прим. ред.. – про рішення приєднатись до ЗСУ). І мене виключно стримувала моя сім’я. Стримувала дуже сильно такими звичайними шаблонами: «ти жінка, молода. Нехай цим займаються чоловіки» і так далі. Або  «ти егоїстка, ти не думаєш про нас». В мене був спочатку стрес. І я, можливо, піддалась такому пресуванню. А потім в один момент (я на той час знаходилась в місті Вроцлав в Польщі) я посадила собаку в поїзд, і ми рушили до України. І мій песик зараз зі мною живе в моєму підрозділі.

В першу чергу (мене досі навіть це вражає відчуття) я розумію, що мені не потрібно було стільки взуття, стільки платтячок, парфумів, косметики. Я можу обходитись без манікюру, без походів до косметолога. Для того, щоб комфортно себе почувати в підрозділі, мені знадобилось: шматок мила, шампунь, кондиціонер для волосся, 1 парфюм і крем для обличчя. Я насправді такий собі домашній маніяк косметики. Мені просто подобається, що воно в мене є.

А зараз я приходжу додому взяти якісь речі чи ще щось і думаю: навіщо це було треба.

Набагато простішим стало ставлення до грошей. Це відбулось в перший день війни. Всі заощадження, які в мене були, я направила на допомогу ЗСУ. Потім ще трохи заробила грошей, і їх вже направляла з Польщі товарами, які необхідні для військових.

Фактично я виїхала з Польщі – в мене залишалось 7 чи 10 тисяч гривень. Взагалі я просто виїхала з Польщі, приїхала до Харкова по суті з пустими кишенями. Враховуючи те, що це дорога, і в мене старенький пес, якому б могла знадобитись медична допомога або ще щось, це було трохи може безглуздо, але зараз я б вчинила так само.

І так само я кинула свій красивий улюблений автомобіль в іншій області. І зараз катаюсь  по місту по службі на якихось звичайних автомобілях. І мені все одно. Просто все одно зараз. Тому що зовсім інші пріоритети. Ти зараз думаєш, чим можеш бути корисною ЗСУ, людям, які залишились в місті. Нині вже Харків починає потроху оживати, але в березні – середина березня – можна було хвилин 20 кататись по місту і не побачити жодної людини або побачити лише бабусю. Це перевертає відчуття цінності світу. Бо ти розумієш, що тут жили і бідні, і багаті, і розумні, і дурні – різні люди. І всіх війна вирівняла. Всі в одному жахливому, стресовому становищі. В когось загинули діти, в когось батьки. І коли над цим думаєш, тобі здається, що всі  «мирські», як кажуть, проблеми здаються нікчемними.

[Після перемоги] я думаю, що я почну пити. (прим. ред. – сміється)

Мені здається, я ще довго не зможу в це повірити. Тому що я була загружена в ці події, які відбувались в нас в ОРДЛО. Мене це завжди тривожило. Я родом з Кіровоградської області (місто Знам’янка, це центральна Україна). Любов до держави, до культури, до традицій, національної волі нашого народу  з молоком матері була привита.

Приїхавши до Харкова, я почала трохи вчитись розмовляти російською мовою, але я вже не кажу про проросійські мотиви, які існували тут ще в 2009 році, коли я сюди приїхала. Тому що ми чудово розуміємо, що такий вплив на культурні та національні ідеї українського народу був досить давно. Він не почався в 2014 році разом з війною. І я вже тоді відчувала стрес. Але дуже круто, що в мене ще з університетських років сформувався прошарок друзів і знайомих, які мали ті ж ідеї й цінності, які мала я. І навіть в моїй юридичній компанії була дуже чітко сформована позиція стосовно проукраїнських і проросійських настроїв.

Тому це в нас як коло по інтересах вийшло, і кожен з нас знав, що робити. Ми готувались по суті до війни. Ми налаштовували на відповідні дії своїх працівників, помічників.

В мене є моя помічниця Іра. Вона до мене прийшла, коли їй було 19 років. Зараз їй 21 рік, і я можу сказати, що вона може набагато більше, ніж деякі юристи в 30 і 35. Але є в нашій адвокатській компанії традиція постійно (мінімум раз на 2 -3 місяці) виїжджати кудись на такий собі коворкінг, якісь розважальні заходи, на природу. І ми  проводили час  минулої весни на природі і в мене моя помічниця запитала: «Яно, а чому тут всі слухають музику українську – тільки українську?» Я ж розуміла, що їй 20 років, і вона не зовсім розуміє те, що відбувається ті всі роки з 14-ого. І плюс вона з міста, яке також не зовсім проукраїнське було. І мені довелось їй пояснювати всю хронологію подій в Україні. І коли я їй сказала, що найвірогідніше, тут буде війна і що це не закінчиться Луганськом і Донецьком, вона так дивно подивилась на мене. Але пройшов тиждень чи два. Вона до мене підійшла і каже: «Яна, я почитала,  підняла всю хронологію подій, відкрила новітню історію заново, я тепер розумію, що ти кажеш». І їй почала подобатись українська музика. І мені здається, це такий мій невеличкий вклад в життя цієї особи. Ми зараз з нею спілкуємось, вона перебуває за кордоном. Є певна робота, яку вона виконує. Хоч трошечки, але моє сімейне право працює. Зовсім невелика кількість справ, які слухають не в Харкові, а десь на заході чи в центрі Україні. І я кажу: «Іро, якщо є в тебе можливість, бажання, якщо можеш там втриматись і знайти собі місце за кордоном, я тебе підтримаю. Якщо ти мені скажеш, що ти хочеш повернутись, дочекайся, поки буде безпечно. Повертайся, ми тебе чекаємо».

І взагалі мені здається, що найголовніше, що мені не дало посіяти паніку, тривогу чи якісь негативні думки, по-перше, що я розуміла, що відбувається. По друге, що ми підготували до цих подій компанію. І ми підготували не за місяць чи за два. Це відбувалось системно. Не було думок, що робити,  якщо прийде сюди росія. Чітко було вистроєно план і пріоритети.

Війна росії проти України змінила життя кожного українця і кожної українки. У кожного/ої з нас є своя історія цієї війни, яка варта того, щоб бути почутою. Пропонуємо Вам історії членкинь Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» – адвокаток, юристок, викладачок та інших представниць правничої сфери, які сьогодні – кожна на своєму місці – захищають наш юридичний «фронт». Тому ми запустили рубрику «Українські юристки&війна». Героїні наших інтерв’ю щовівторка ділитимуться тим, як війна росії проти України змінює професійну діяльність і життя в цілому.

Читайте також:

Українські юристки&війна. Історія Наталії Фещик

Українські юристки&війна. Історія Наталії Радіонової

Українські юристки&війна. Історія Олени Каплій

Українські юристки&війна. Історія Тамари Бугаєць

Українські юристки&війна. Історія Валентини Заінчковської

Українські юристки&війна. Історія Ольги Маслової