Українські юристки і війна. Історія Наталії Радіонової - Jurfem

Українські юристки і війна. Історія Наталії Радіонової

«Складний період згуртовує й загартовує: і в характері, і в цілях, і в пріоритетах» – каже членкиня «ЮрФем», адвокатка Наталія Радіонова. Наталя співпрацює з системою безоплатної вторинної правової допомоги і до 24 лютого займалась здебільшого справами щодо захисту жінок і дітей, потерпілих від домашнього насильства. Крім того, Наталія є медіаторкою проєкту “Відновне правосуддя для неповнолітніх, які вперше скоїли правопорушення”.  Свою історію про те, що змінило повномасштабне вторгнення росії, Наталя розповідає у рубриці «Українські юристки&війна».  

Був ранок. Почались вибухи. Перша думка була, що все ж таки нас бомблять. Перші декілька хвилин – це така внутрішня паніка, коли думаєш: «так, треба забрати батьків, треба забрати документи». А потім самозаспокоїлась: ну добре, я це все зараз зберу, і що далі? Якщо ми всі побіжимо, то хто все це буде обороняти? Ми все зберемо, щоб було спокійненько для себе на випадок, якщо батьків треба буде кудись відправити, бо вони похилого віку, і для них це все дуже складно. Але я залишаюсь тут. Я розумію: нас бомблять, але я лишаюсь тут. Було таке самозаспокоєння: «Ми тут корисніші, ми тут потрібні».

І після цього паніки якоїсь значної я не відчувала. Можливо, тому що багато моїх колег, друзів, із груп, де ми займались впровадженням міжнародних стандартів щодо захисту дітей, адвокатів і знайомих  суддів стали на оборону. Ніхто не втік, не сказав, що він хворий, кволий. Ні, вони всі встали. Тому бачачи хто нас обороняє, і з вірою в цих людей по життю, я розумію, що я теж тут потрібна, і все буде гаразд. Тому перші думки були: «ми маємо щось робити». І друга думка: “що корисного, чим зараз можу я допомогти, на яких фронтах я зможу зараз свої навички застосувати і допомогти”. 

Проєкти здебільшого ті, які планувались або які в нас існували, вони стали на паузу. Щодо медіаторства: за весь цей проміжок часу – з лютого – я не брала участі в жодній  такій справі. Я навіть не можу сказати, чому це так, оскільки ми працюємо і співпрацюємо з поліцією. Вони розповідають, що, на жаль,  діти також скоюють правопорушення і в нинішніх умовах.

Звичайно, нині змінились справи. Справи здебільшого кримінальні. І додались ще справи з тих регіонів, які зараз потерпають від окупації, де немає наразі безоплатної правової допомоги. Нині за територіальністю наш регіон їх розглядає, супроводжує. Справи дуже змінились, вони стали суворіші. В них немає тих барв, тієї соціальної активності, яка була, коли в нас були тренінги, численні вебінари, живе спілкування. Навіть в тій же медіації, де я бачила очі дітей, де я бачила, чого вони прагнуть і як вони відчувають. Нині ми більше займаємось волонтерством, допомогою, також можна сказати і юридичним волонтерством, коли допомагаєш, роз’яснюєш і десь в чомусь попереджаєш якісь правопорушення, коли бачиш, що люди до них схильні.

Тому наразі життя дуже змінилось, але завдяки і юридичній спільноті, і ЮрФем є можливість такого дотику до звичайного життя. Коли є вебінари, коли ми спілкуємось, ми бачимось, ми все ж таки підтримуємо одна одну. І ось це звичне життя – то та крихітка, той промінчик, який допомагає все ж таки не втратити себе, не піти в цей морок, в переживання. Коли можна дійсно почути, що все буде добре, ми всі разом, що в нас є цілі. Наша допомога потрібна і жінкам, і дітям, і взагалі всім, хто потерпає від нинішньої ситуації. Це підтримує: і морально, і психологічно. Все ж таки ця спільність і те, що є можливість бути корисним і займатись чимось з цього мирного життя, дуже надихає, підтримує внутрішній ресурс того, що все буде добре.

Все буде добре! Ми тут є, ми переможемо і маємо займатись тим, чим займались, щоб не зникло те надбання, яке було. Щоби все те, що зробили, не розтратити – ні людей, ні коло тих, хто слідкує за нашою діяльністю, хто нам довіряє, нашим постам в фейсбуці чи інших джерелах. Тому дуже важливо триматись в єдності. І навіть ті зміни, які відбулись, показали, що в нас є той сталевий стержень. Згуртованість допомагає нам в будь-яких змінах, пройти їх достойно і винести на плечах весь тимчасовий тягар.

Цінності і оточення змінила (прим. ред.. – війна). Я бачу, хто дійсно ті люди, які будуть і в вогонь і в воду зі мною, а я за ними. Мабуть, я стала ще більш активною: я поспішаю все встигнути. От зараз немає сирени – все, є багато справ, які треба зробити, встигнути, тому що потім буде сирена або буде все зачинено, або інстанція нас не прийме. Я стала більше робити. Те, що стала менше спати, – це, мабуть, в усіх, в кого є сирени.

Я ціную моменти, коли до мене заїжджають друзі. Навіть коли я працюю, я кажу заходьте, я буду далі працювати, але ви мені не заважаєте. Мені дуже приємно, що ви поряд зі мною посидите, вип’єте кави.

Змінився формат роботи, наразі офіс майже завжди зачинений. Тому що співпраця з системою БВПД – це здебільшого отримуєш доручення і їдеш до суду. З клієнтами ми на зв’язку більше онлайн. Тому в мене зараз життя таке більш активне, мобільне та не прив’язане до офісу.

Змінило мене також і в тому плані, що я навіть сама не розуміла, наскільки для мене важливим буде берегти і цінувати все те, що є. Я взагалі раніше особливо не опікувалась клумбами, якимись толоками. А зараз… Нещодавно були толоки по місту. І я сама поїхала і вибрала якісь піони, ромашки. Приїхала – і давай саджати. І люди до мене підходять і кажуть: «О, добре, квіточки саджаєте». Я кажу: «Так. Не знаю всіх назв, але буде гарно, я впевнена.»

Тому дійсно, більш якісь такі звичайні цінності стали пріоритетними. Цінуєш більше кожну щиру зустріч, коли люди хочуть не лише проконсультуватись, а просто приїхати побачити, як ти, дзвонять. Коли ти чуєш голоси своїх друзів з передової, вони дзвонять і кажуть, що в них все добре. В такі моменти вже хочеться плакати від радості, що ти їх почув, що вони живі, здорові і значить все буде добре.

Тому дуже змінилась. Активність, віра і почуття, що хочеться зберегти те, що в нас є. Те, що ми покращимо те, що є зараз, і відбудуємо те, що зруйновано,  – це однозначно. Буде ще краще. Але цей складний період згуртовує й загартовує: і в характері, і в цілях, і в пріоритетах. Коли ти розумієш, що раніше хотілось кудись полетіти, а зараз розумієш, що ні: я хочу бути з друзями, з рідними, в рідному місті. Я хочу знову поїхати, коли все буде окей, прогулятись до Львова, попити цієї кави гарної. І розумієш, що яка там вже Туреччина, який Єгипет? Україна понад усе!

В нас є група таких добрих юристів, які займались впровадженням міжнародних стандартів щодо представництва і захисту дітей в національне законодавство. І ця наша група – нас 15 чоловік – юристи і юристки, викладачі – ми всі з різних регіонів України. Впродовж кількох років ми разом втілювали різні проєкти, проводили тренінги по всій Україні. Ми всі вважаємо себе не лише однією командою, а родиною. І з початком війни ми всі підтримуємо одне одного, ми знаємо, де хто, всі спілкуємось.

Нас поєднав освітній дім з прав людини в Чернігові – в Количівці, який також, на жаль, постраждав. Ми відслідковували це все. Для нас це таке магічне місце сили. У нас спільна мрія є, коли ми переможемо, тим же самим складом зібратись, приїхати до цього дому, ввечері прогулятись по улюбленому Чернігові, побачитись всім разом і продовжувати втілення тих проєктів, які ми розпочали і планували втілювати в цьому році. Тому так, мрія – максимально відновити всі свої зв’язки, зустрітись з друзями з усієї країни в тих місцях, які нам були любі і дорогі.

Звичайно, я буду надалі займатись і адвокатською діяльністю, і медіацією. Я буду продовжувати всім цим займатись, тому що я це люблю, я це вмію. І якщо я бачу, що те, що я роблю, приносить користь і змінює на краще долі людей, яким я або допомагаю виправитись і зрозуміти, що вони скоїли, або я допомагаю їм відновити той стан, який був до правопорушення, якщо ми говоримо про потерпілих, – це мене надихає і підтримує.

Ще хотілось би більше займатись допомогою для потерпілих від домашнього насильства. Тому що насправді те, що я спостерігаю в нашому місті – в Кривому Розі, ця робота майже наразі не ведеться. Звичайно, вся поліція на підсиленні оборони і безпеки міста. Однак проблема в родинах не зникає і наразі я б сказала, що проблема більш складна. Тому що деякі кривдники пішли безпосередньо до збройних лав, до територіальної оборони. Тобто нині вони відчувають за собою певну владу, дехто навіть отримав зброю.

Для мене як для захисника таких потерпілих  це також питання. Начебто нині все гаразд. Однак ми розуміємо, що якщо це агресор, який не пройшов якусь корекційну програму, не змінив свою поведінку, то нині з цього напруження психологічного може вибухнути і, якщо ми не будемо дальше відслідковувати ситуацію в таких родинах, то ми можемо зустріти більш значні злочини, ніж звичайні адміністративні правопорушення. Хотілось би посилити цей напрямок, попри все те, що відбувається в країні, адже він також важливий. І хоч поліція говорить, щоб постраждалі не мовчали, звертались, говорили про випадки домашнього насильства, однак я розумію, що так, не варто мовчати в жодному разі, але чи буде ефективним надалі захист цих потерпілих – тут в мене є багато питань. Тому що бачу, де зараз задіяна поліція, вони також в напруженому стані, до них жодних претензій нема. Однак деякі з тих напрямків, в яких я завжди працювала, я бачу, що наразі вони вийшли з першочерговості. Про них стали менше говорити і менше звертати увагу. (Прим. ред. – Наталія також працює в проєкті “Жінки, яких не видно”. Цей правозахисний проєкт має на меті створення ефективного механізму (ре)інтеграції у суспільство жінок, що відбували покарання у в’язниці, зокрема, жінок ромського походження.)

Тому, звичайно, я продовжу і ще гадаю, що, мабуть, посилю навіть цей напрямок захисту щодо потерпілих від домашнього насильства. Тому що наявність зброї, наявність агресії в навколишньому середовищі підсилює всі негативні якості і риси тих,  які ще не притягались до відповідальності, однак в них є оця схильність, або які притягались, але через події вторгнення не пройшли корекційних програм, тому можна сказати, що вони не стали на шлях виправлення.

Війна росії проти України змінила життя кожного українця і кожної українки. У кожного/ої з нас є своя історія цієї війни, яка варта того, щоб бути почутою. Пропонуємо Вам історії членкинь Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» – адвокаток, юристок, викладачок та інших представниць правничої сфери, які сьогодні – кожна на своєму місці – захищають наш юридичний «фронт». Тому ми запустили рубрику «Українські юристки&війна». Героїні наших інтерв’ю щовівторка ділитимуться тим, як війна росії проти України змінює професійну діяльність і життя в цілому.

Читайте також:

Українські юристки&війна: історія Наталії Фещик