Українські юристки і війна. Історія Олени Харитонової - Jurfem

Українські юристки і війна. Історія Олени Харитонової

У такий важливий для українців, українок та України в цілому день – День Конституції – до Вашої уваги фінальний випуск рубрики «Українські юристки&війна». І героїнею цього особливого випуску стала Олена Харитонова. Олена – членкиня ЮрФем, кандидатка юридичних наук, викладачка Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, гендерна експертка. І сьогодні Олена розповідає про те, що змінила повномасштабна війна, а також ділиться роздумами про важливість Конституції, зокрема, у цей непростий воєнний час.

Буквально за пару тижнів до початку війни я зустрілася з професором, відомим кримінологом нашого університету, професором Голіною Володимиром Васильовичем, якого ми називаємо «зв’язний» Харківської кримінально-правової школи (тому що він був останнім аспірантом професора Трахтєрева,  а це була ще та дворянська професура, яка працювала в Харківському імператорському університеті, потім між двома світовими війнами, і потім вже після Другої світової війни). Ми зустрілись, і чомусь в нього спогади були на початку лютого про те, як він пам’ятає війну. Йому було шість рочків, і він пам’ятав сумісний  парад німецьких і радянських військ, потім він каже: «Мій батько був комдивом (прим. ред. – командир дивізії). І я пам’ятаю, як о шостій ранку постукали в вікно,» – вони жили в будиночку на першому поверсі, – «постукали в вікно і хтось сказав: «Товариш комдив, війна». І так війна розпочалася.

У мене чомусь було передвоєнне абсолютне відчуття, і ще й ця розмова. Тому я зараз аналізую, що зі мною відбувалось в період до початку повномасштабного вторгнення – якісь інтуїтивні речі все одно були. Ось ця тривога, яка постійно наростала, – це відчувалося. І в ніч на двадцять четвертого лютого я практично не спала. Я потім передивлялась свій телефон, і в мене останній запис в нотатках о 04:05. І в 04:36 я почула перші вибухи й сказала чоловіку: «Льоша вставай, розпочалась війна..».

Ось це все напруження останніх місяців просто обірвалося в один момент, як струна, таке було відчуття. Натягнута струна просто обірвалась в цей момент. І тому мені здається, що в нас відтоді взагалі такі особливі стосунки з часом. Тому що війна – це така особлива темперальна капсула, час то розтягується, то стискається – стає таким неймовірно щільним. І це тільки в християнстві час лінійний – від минулого в майбутнє ми рухаємось, чекаємо другого пришестя Христа і так далі, але є вірування, в яких інші відносини з часом, де майбутнє вивалюється на нас. Майбутнє гряде. І ось перед самою війною в мене було абсолютне відчуття, що час рухається на нас, а не ми рухаємося в часі. Мені здається, що кожний наш орган має свій ритм, і з двадцять четвертого лютого український кардіоцентризм, про який писав наш Григорій Сковорода, філософ (музей якого знищений російськими військами, російською артилерією), але насправді його філософія кардіоцентризму, філософія серця живе в кожному.

І в Шевченківській поезії це є, ось цей ритм, коли в нас настає час нації, Кобзар одразу стає абсолютно актуальним: «Слова дощем позамивались… І не дощем, і не слова».

Це абсолютно така сучасна поетика, в якої завжди дуже рваний ритм, ця поезія не ллється, ця поезія рветься. Тому в мене спогади про цей ранок, як мазки імпресіоністів, вони рвані ці спогади: я мечусь по квартирі, збираю речі, воду, сухпайок, документи, щось на перший період. Це такий перший мазок.

Потім другий: ми вже в дорозі, невеликий приватний будинок друга, куди ми вирішили поїхати рятуватися від обстрілів. У нас в цьому будинку перебувало три сім’ї. І ось ми лежимо на підлозі вдягнені, взуті, весь час дрижать вікна. Потім біжимо в підвал, він такий зовсім маленький і ми могли тільки стоячи розміститись, якщо вчотирьох сім’єю перебувати.

І такий в мене спогад: друг Андрій відкриває цей льох, і коли йдуть просто обстріли фактично над нами, він починає скидати нам всі речі, які в нього є теплі в домі. Я так розумію, все що було в нього він хапав і кидав нам вниз, щоб ми там не померзли. Ясно, що це не забувається і назавжди залишається. Потім через декілька днів – тяжка дорога на захід, я думаю, як і в всіх – повз розбиту російську техніку. Ми їдемо – це Полтавщина, Черкащина, Буковина зрештою.

Ось це відчуття, що ти в один момент став біженцем, що в тебе немає житла, в тебе немає речей, в тебе немає, зрештою, майбутнього. Я завжди згадую 136 псалом: на ріках Вавилонських, коли юдеї вигнані зі своєї землі, й вони сидять проливають ці ріки сліз, і арфи їхні висять серед гілок, більше не грають, тому що вони сумують за своєю батьківщиною.

Ну ясно, що війна – це такий, перш за все, час перевірки на людяність, нашу спільну людяність. Але моя мама і моя бабуся завжди казали, що світ не без добрих людей. Дуже багато відгукнулося людей в Україні й по всьому світу, які пропонували допомогу і так далі. Ясно, що запропонувати – це одне, а коли ти дзвониш і кажеш, що ти їдеш – це трошки інше, не всі можливо до цього готові, але нам пощастило. Нам дуже пощастило: допомагали люди, зокрема ті, яких ми просто вперше бачили в житті.

Ще одне таке моє спостереження: найбільше допомагають ті, хто сам бував у складному становищі. Я зрозуміла для себе,  що люди, які мають досвід уразливості, більше розуміють ситуацію, вони більше допомагають, навіть якщо у самих обмаль ресурсів чи сил – душевних, фізичних, якихось інших.

Плюс ще один досвід війни – це тілесність. Тому що війна настільки оголила нашу тілесність в тому плані, що я сьогодні помічаю, як сильно відрізняються між собою люди, які були під обстрілами, й люди, які, слава Богу, цього тілесного досвіду не мають. Вони по-іншому спілкуються, по-іншому жартують, співчувають по-іншому. І я тепер знаю, як можуть дратувати запитання: «Як твій будинок?» – Наче вцілів». Або як складно іноді підібрати слова, щоб відповісти на запитання: «Як ти?». Ти розумієш, що людина хоче тебе підтримати, щось тебе запитати, але в тебе немає слів, щоб відповісти.

Також я людина взагалі урбанної культури, тому для мене, наприклад, перебування на Буковині – в буковинському селі (враховуючи, що я народилася в промисловому містечку на Донбасі, в Харкові живу зі студентських років) – це був досвід знайомства з культурою землі, культурою громади такою тісною, де всі один одного знають, де абсолютно інший досвід відкритості, де абсолютно інший досвід приватності, й це був такий збагачуючий досвід особистий. А зараз я вже перебуваю з синами як запрошена дослідниця в університеті Ґрацу в Австрії.

Я хочу ще згадати, зі мною напередодні війни відбулося декілька таких цікавих зустрічей, які мене досі зігрівають. Я думаю, що це мені Господь подарував такі зустрічі, щоб під час війни мені було за що триматися, за ці спогади, за цих людей. І якось так сталося, що я «розвіртуалилася» з Лесею Ганжою, відомою журналісткою з правозахисного сектора, яка зараз в ЗСУ (Олександр Ірванець написав про неї: «Леся Ганжа не боїться ствола і ножа»).

Ми буквально перед війною зустрілися, і вона мене познайомила з цікавою фігурою Грейсона Перрі. Грейсон Перрі – це такий відомий британський ексцентрик, представник квір-культури. Я потім як шалена почала просто перечитувати його інтерв’ю, передивлятися, і він таку сказав річ, що ідентичність не може бути зведена до буквального. Це здається таким аморфним, ніби ти пробуєш зібрати дим. Різні частинки нас вони проявляються в різний час, і от схопити це одномоментно неможливо, тому для мене моє життя в Австрії – зараз це ще одна частинка мене. Це досвід людей, які рятуються від війни, це зрештою досвід знайомства з університетом, де працював сам Ганс Грос – засновник криміналістики.

Для мене це досвід бути українкою, харків’янкою і ґраціанкою одночасно. Я почала вчити німецьку, моя викладачка німецької в університеті навчила мене, як себе відчути справжньою ґраціанкою. Треба в Альпах зібрати суцвіття бузини, обсмажити в клярі й подавати з цукровою пудрою. Власне ми це з моїми колежанками зробили, спробували – це дуже смачно, тому це не тільки новий культурний досвід. Ясно, що це вияв поваги  до культури, де ми отримали прихисток, і ми за це дуже вдячні.

Наш університет (я працюю в Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого, м. Харків)  перебуває в зоні бойових дій, і це дуже складно. Але я маю сказати,  що вже практично через місяць після початку широкомасштабного вторгнення ми повністю відновили навчальний процес. Немає худа без добра – тут спрацював пандемічний досвід дистанційного навчання. В нас так цікаво організовано синхронний і асинхронний процес навчання. Студент, який не може з’являтися на навчання в режимі розкладу, він в асинхронному форматі може навчання продовжувати, перебуваючи в будь-якій точці світу. Ясно, що в зоні окупації на лінії зіткнення є проблеми зі зв’язком, але тим не менш так чи інакше при першій можливості комунікувати, ми зв’язуємось.

І ось недавно у нас відбулася така урочиста церемонія вручення сертифікатів слухачів програми Crimhum (прим. ред. – назва походить від поєднання словосполучень “Criminal Justice” і “Human Right”). Це програма, яку університет підготував з декількома європейськими університетами разом, присвячена посиленню практичної складової щодо імплементації концепту прав людини в діяльність кримінальної юстиції. Навіть в ці часи тим наші слухачі знайшли свою можливість бути активними учасниками цієї програми, ми дуже пишаємось нашими студентами.

Що стосується моєї експертної громадської діяльності, то зараз дуже потужний запит від практиків, від громадськості щодо тлумачення кримінального законодавства, щодо аналізу кримінального законодавства в частині відношення до міжнародного гуманітарного права, міжнародного кримінального права. І я активно до цієї діяльності залучена. Також як членкиня ЮрФем, як гендерна експертка я долучаюсь до проєктів у сфері протидії сексуальному насильству, пов’язаному з конфліктом.

Взагалі я мушу сказати, що на початку війни перші мої відчуття в професійному плані – це страшне розчарування, що ти все життя займався певними речами, й зараз ти бачиш, як вони руйнуються, не спрацьовують, не захищають людей. Але один відомий правник, дуже потужний дипломат, сказав мені якось в розмові, що така зневіра – це підтримка маніпулятивної риторики російської федерації, що право не має значення. І він каже: «Ми не повинні це підтримувати, право має значення. І ми як правники мусимо робити все, щоб зробити право дієвим». І це мене підтримало в той момент. І я зараз постійно згадую про цю таку пораду, важливу тезу. І є така дуже класна книжка Зігмунда Баумана «Модерність і голокост», де він каже, що насправді голокост – це не якийсь миттєвий момент повернення до варварських речей, а це продукт сучасності, модерності. І модерність якраз характерна тим, що це такий процес соціального відокремлення, коли ми втратили близькість. Втрата близькості – це втрата відповідальності й через технологічні якісь штуки, через ще якісь моменти ми віддаляємось, і в принципі моральні перешкоди проти звірств війни розвиваються, якщо є три умови:

– насильство санкціонується якимось офіційними наказами, які надходять від юридично уповноважених сторін;

– самі ці дії рутинізовані завдяки певним правилам, якимось практикам;

– жертви насильства дегуманізовані, за допомогою ідеологічних індикронацій відбувається ця дегуманізація.

Оці три умови в принципі дають можливість говорити про початок звірств, які є продуктом  модерності й виглядають як просто формальна оболонка права.

Насправді право – це не просто формальна річ. Я завжди своїм студентам кажу, що  як казав давньоримський юрист Цельс: «Право – це мистецтво добра і справедливості (Jus est ars boni et aequi)». І сьогодні, мабуть, настав час розуміти право як цілісність в тому сенсі, як його розумів Рональд Дворкін. Він хотів показати, що право – це ціннісна сфера, яка включає всі аспекти: етичні, моральні, політичні та навіть казав, що естетичні речі теж, зрештою, мають тоді утворювати єдине ціле, тому що цінність це одна велика справа на всіх, і всі ці цінності мають скріплюватися через юридичну аргументацію, через певну взаємну узгодженість.

І ми несемо відповідальність в тому сенсі, в якому наші інтерпретації права досягають цієї загальної цілісності. Тому я думаю, що зараз настав час знову задуматись про те, що право – це ще про цінності, які нас об’єднують.

Історія в нас стохастична, непередбачуваний якийсь можливий рух, тому робити прогнози дуже складно. Ну але я так скажу, що хотілось б зробити: проснутись рано вранці, своїх тихенько поцілувати, які ще сплять вдома. Я дуже люблю пройтися вранішніми вулицями Харкова, можливо, зайти до улюбленої книгарні, купити книжку, яку я зараз хочу дуже придбати і якось не виходить поки що – Леонід Ушкалов «Ловитва невловного птаха». Це улюблена історія про Григорія Сковороду. Сісти у дворику Свято-Покровському монастирі біля колегіуму, де Сковорода викладав. Дуже люблю це місце, сісти й почати читати просто, зранку на лавочці в тихому ранішньому вільному Харкові. Мабуть, так.

Я думаю, що такий формальний український конституціоналізм не слід плутати з органічним українським конституціоналізмом. Тому що далеко не кожний Основний Закон можна вважати справді конституційним. Справжня Конституція – це там, де вона спрямована перш за все на захист інтересів громадянського суспільства і боронить громадянське суспільство, а не державний порядок.

Головна ціль для Конституції – це громадянська свобода, і тому вона не підсилювач влади, Конституція – це обмежувач влади. І метою Конституції є не дисципліна, а якраз розвиток, такий суспільний поступ, як каже наш конституціоналіст Всеволод Речицький, «прискорення соціальних транзакцій», саме для цього закріплюється поділ влад і представницьке правління, і механізм стримувань противаг і так далі, свобода слова, всі ці конституційні цінності, які для нас важливі.

Тому в умовах воєнного стану з’явились, наприклад, зміни до Кримінального процесуального кодексу, де тепер дозволено затримувати осіб без ухвали слідчого судді, цей строк може становити до 9 діб. Ми знаємо, що подібне збільшеня строку тримання порушує 29 статтю Конституції, де зазначено, що затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду. Тому мені здебільшого хотілось би побажати, щоб в умовах цієї войовничої демократії, яка здатна сама себе захищати, ми не перетворилися на суїцидальну демократію, яка сама себе вбила і переросла в авторитарну тенденцію. Мені хотілося б, щоб наш конституціоналізм залишився і розвивався як органічний, як підтримувач громадянських свобод і захисник громадянських прав і свобод людини.

Війна росії проти України змінила життя кожного українця і кожної українки. У кожного/ої з нас є своя історія цієї війни, яка варта того, щоб бути почутою. Пропонуємо Вам історії членкинь Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» – адвокаток, юристок, викладачок та інших представниць правничої сфери, які сьогодні – кожна на своєму місці – захищають наш юридичний «фронт». Тому ми запустили рубрику «Українські юристки&війна». Героїні наших інтерв’ю щовівторка ділитимуться тим, як війна росії проти України змінює професійну діяльність і життя в цілому.

Читайте також:

Українські юристки&війна. Історія Наталії Фещик

Українські юристки&війна. Історія Наталії Радіонової

Українські юристки&війна. Історія Олени Каплій

Українські юристки&війна. Історія Тамари Бугаєць

Українські юристки&війна. Історія Валентини Заінчковської

Українські юристки&війна. Історія Ольги Маслової

Українські юристки&війна. Історія Яни Сайченко

Українські юристки і війна. Історія Юлії Болгак

Українські юристки і війна. Історія Євгенії Мелеш