Українські юристки і війна. Історія Ольги Маслової - Jurfem

Українські юристки і війна. Історія Ольги Маслової

Під сигнал повітряної тривоги Ольга Маслова ділилась своєю історією про виклики та зміни, які спричинила повномасштабна війна. Ольга – членкиня ЮрФем, засновниця та керівниця адвокатської компанії «White case», адвокатка. Займається здебільшого банківським правом та кримінальними справами щодо представництва інтересів потерпілих під час ДТП. До Вашої уваги – розповідь Ольги в рубриці «Українські юристки&війна».

Я прокинулась о 7 ранку, за 5 хвилин до 7 замість будильника зателефонувала моя помічниця і запитала: «Ми сьогодні на роботу виходимо?». Я відповіла, що виходимо. А потім вже лунає дзвінок будильника. І я розумію, що мені телефонує моя найвідповідальніша працівниця. Тобто якщо вона мене питає, чи ми виходимо на роботу, то тут щось не те. Я спочатку взагалі не розуміла, до чого це, і про війну геть не думала. Я їй телефоную. Вона каже: «Олю, війна, сирени лунають». Я кажу: «Дай мені хвилинку – я зорієнтуюсь». Я починаю дивитись пабліки в телеграмі і дійсно бачу те, що відбувається. Почалась лавина телефонних дзвінків.

Ми всі на 9 ранку вийшли на роботу, як і домовлялись. Але це було щось панічне. Ніхто не знав, що робити. Збирали документи: в мене на роботі були і свідоцтва про народження дітей, і інші документи. Потім я поїхала додому і в голові прокручувала той список, що треба купити: продукти, сірники, тушонки, консерви, чим треба запасатись. Тобто так багато нав’язливих думок і взагалі повна дезорієнтація. В мене не було готівкових коштів, я вистояла в банкоматі чергу майже дві години.

Відстояли величезну чергу за бензином. Хоча я нікуди їхати не збиралась, але я як мама мала такі пунктики: продукти мають бути зготовані, запас бензину має бути. Чим все закінчиться невідомо, але я точно маю бути до цього готова. Такий режим готовності нон-стоп.

На другий день я зрозуміла, що не можу сидіти вдома і маю бути десь активно задіяна. І з перших днів ми пішли в волонтерський штаб. Ми ходили в дитячий садок плести сітки. У волонтерському штабі я залишила свій номер телефону і зазначила, що в мене є авто. І з цього почалась активна волонтерська діяльність, якою я і нині займаюсь. Телефонували люди, казали, що у них є дитячий одяг, консервації, продукти: «Ми не можемо все це доставити, приїдьте, будь ласка, заберіть». І я за день могла в кожен район здійснити по 3-5-10 ходок. І збирала все це в волонтерські штаби.

І вже в той час я точно визначилась для себе, що я нікуди не їду. Я розуміла, що тут потрібна моя допомога. Так, в мене повністю зупинилась моя адвокатська діяльність, але я цим не переймалась, не згадувала про всі ці строки – апеляційні, касаційні. Всі справи були закинуті і ніхто про них навіть не згадував. Весь свій вільний час ми приділяли допомозі саме переселенцям.

Ми завели ще одну собаку, і це стало для мене ключовим. Я собі сказала, що ось я беру собі ще одне цуценя – це для мене той фактор, що я нікуди не їду. Я залишаюсь тут при будь-яких умовах. Це, до речі, діти мене дуже просили. Я спочатку категорична була, що ні, ніякого собаки. І потім вони мене три дні вмовляли. І я прийняла це рішення, по-перше, для них, щоб вони якось відключились, знизили емоційне навантаження на себе. Але ця собака – це була моя остаточна крапка і відповідь всім, хто мене просить виїхати, що я точно залишаюсь.

Була серія трьох прильотів. Другий і третій прильоти я чітко запам’ятала. Другий був якраз на Великдень. Ми живемо в приватному будинку, сиділи надворі, організували собі невеличкий святковий стіл. Це було близько 17. І я бачу першу ракету і за нею через декілька секунд другу. І вони пролітали якраз над нами.

Коли перша летіла, перші 2-3 секунди я навіть не зорієнтувалась, що і як мені робити. Коли летить друга, я хапаю дітей, ми з ним біжимо в бомбосховище. Самих вибухів ми не чули, але вже через декілька хвилин було видно стовпи диму.

Всі прильоти були в наш нафтопереробний завод. В день третіх прильотів я була якраз на обшуку, який проводився неподалік від цього заводу. І ми чули 5 гучних вибухів. Тобто я опиняюсь в ситуації, коли не можу додзвонитись дітям, вони сидять вдома самі. В нас внаслідок третього прильоту по місту зникло світло, вода на певний час і мобільний зв’язок. І ось ці дві години, коли я не могла фізично вийти, тому що перебувала на слідчих діях, не могла зв’язатись з дітьми, я дуже сильно тривожилась і переживала за дітей. Потім вони мені відписали, що все добре.

Перший місяць війни ми про юриспруденцію забули. Коли сталась війна, перше, що для мене було актуально – це виплата заробітних плат людям. Я розумію, що маю нести відповідальність не тільки за себе, своїх дітей, а що в мене є певні фінансові зобов’язання перед цими людьми. І я маю в  умовах воєнного стану, коли клієнтів взагалі немає, якимось чином знаходити ще гроші, щоб сплачувати їм хоч щось. І я дуже дякую моїй команді, вони з розумінням поставились до всього. Ми перший місяць не працювали, але я по можливості оплачувала їм, що могла, фінансово допомагала. Ніхто не вимагав заробітної плати в повному обсязі. Всі з розумінням до цього поставились і для мене фінансово це були дуже складні часи. Я сама зараз не розумію, як впоралась, і звідки брались ті кошти. Якось так вищі сили розпорядились, що нібито все вистачало.

У нас через  тижні 2-3 після початку війни одна працівниця звільнилась, інша виїхала за межі України. Тому є певний кадровий дефіцит наразі і шукаємо працівника. Але в цьому є й хороший момент. Багато професійних адвокатів приїхало з Харкова і тут вимушено знаходяться. І зараз можемо закривати кадрові питання за рахунок внутрішньо переміщених осіб. І, до речі, я дуже рада з ними спілкуватись, в них дуже високий фаховий рівень.

Тренінговий центр – це наша така гордість. Ми з колежанкою (вона дитячий кризовий психолог) давно мріяли, що колись ми це обов’язково зробимо. І тут війна, ми вирішили, що прийшов час. І ми відкрили тренінговий центр «Прокачай себе». Ми проводимо багато тренінгів, зараз вони майже всі на волонтерських засадах – тобто безкоштовні. Перша серія в нас була для дітей-підлітків від 11 до 14 років. Нашою метою було об’єднати діток, які постійно мешкають в Кременчуці, і переселенців, занурити їх в теплу живу атмосферу спілкування, створити умови, щоб вони відволіклись від тривог. І щоб особливо ті, хто приїхали з інших міст, могли соціалізуватися.

І ще ми провели вже для дорослих інтерактивний онлайн-марафон про те, як боротись з тривогою, стресом в умовах воєнного стану, як наситити себе внутрішнім ресурсом. Такий напрямок для себе обрали, давно про це мріяли і знайшли в цих умовах натхнення, щоб це впровадити.

[Війна] однозначно змінила. Розставила певні пріоритети. Більший акцент в мене все ж таки на сім’ї.  Я чітко усвідомила, що раніше я могла дуже багато часу проводити на роботі і недостатньо уваги приділяла  своїй родині. Зараз стараюсь більше часу їм приділяти.

І ще точно змінилось моє ставлення до клієнтів і до їхніх запитів. Коли приходять і питають (особливо чоловіки), як виїхати, які є прогалини в законодавстві, я навіть якщо і знаю, як це зробити, я просто кажу, що не консультую з цього приводу. До цього ми могли в рамках консультацій надавати допомогу по запиту клієнта. Щось всередині мене змінилось.

Дуже змінилось чесно кажучи коло спілкування. Я не дуже розумію тих, які виїхали і багато в соціальних мережах постять своє гарне, нове життя, як їм класно і зручно. Я толерантно до цього ставлюсь, кожна людина має право вибирати, як їй жити й що робити. Але мені особисто це неприємно. Я знаю, як проходять мої дні: я розриваюсь між волонтерством, юридичною практикою і відкриттям тренінгового центру, який ми якось змогли в період воєнних дій відкрити. І точно знаю, що я б так не змогла як вони. Тобто не засуджую, але уникаю таких контактів.

Кажуть, що війна закінчила карантин. І я б сказала, що війна зняла маски – не тільки ті, які з карантинними обмеженнями, а взагалі маски з людей. Стало видно, хто кому ким доводиться.

Я так багато зустріла людей, які щиро вірячи в перемогу, в те, що ми робимо якусь корисну справу, роблять все настільки від щирого серця, що в якісь моменти я навіть розчулилась. Хоч в принципі мене дуже важко довести до сльози, але вони своїми добрими справами, щирими вчинками змогли це зробити.

Я приїжджала на автосервіс (в мене автомобіль зламався). І в мене на передньому сидінні лежав бронежилет. Ми замовляли його для бійця, який ось-ось мав їхати на харківський напрямок. Там ще були дитячі речі. Вони (прим. ред. – працівники автосервісу) це все побачили і кажуть: «Ми продіагностували, тут ще можна поїздити і нічого не треба». Я кажу: «Як нічого не треба? Такого не може бути, хлопці, ви працювали.» Вони відповіли: «Ми бачимо, що Ви робите таку справу».  Тобто так багато щирих відкликів від людей, яким не байдужа ситуація не тільки стосовно себе. І мене це настільки надихало й підтримувало, це був мій внутрішній ресурс в подальшому продовжувати робити все те, чим ми наразі займаємось.

Я відкоркую шампанське. Я собі придбала пляшку улюбленого шампанського. Але вона в мене стоїть і буде чекати до тих пір, поки не закінчиться війна.

Але на запитання (прим. ред. – про те, що зробити після перемоги) мені б хотілось відповісти словами мого синочка. Він мені каже: «Ось коли закінчиться війна, ми відчинимо всі вікна, будемо кричати «Ура», будемо виходити на вулицю, обіймати інших людей і всі щиро цьому радіти.» Я його слухала і думала, що, мабуть, саме з таким настроєм треба жити.

Війна росії проти України змінила життя кожного українця і кожної українки. У кожного/ої з нас є своя історія цієї війни, яка варта того, щоб бути почутою. Пропонуємо Вам історії членкинь Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» – адвокаток, юристок, викладачок та інших представниць правничої сфери, які сьогодні – кожна на своєму місці – захищають наш юридичний «фронт». Тому ми запустили рубрику «Українські юристки&війна». Героїні наших інтерв’ю щовівторка ділитимуться тим, як війна росії проти України змінює професійну діяльність і життя в цілому.

Читайте також:

Українські юристки&війна. Історія Наталії Фещик

Українські юристки&війна. Історія Наталії Радіонової

Українські юристки&війна. Історія Олени Каплій

Українські юристки&війна. Історія Тамари Бугаєць

Українські юристки&війна. Історія Валентини Заінчковської