Відповідальність за "Домашнє насильство" (ст.126-1 КК України): судова практика - Jurfem

Відповідальність за “Домашнє насильство” (ст.126-1 КК України): судова практика

Резюме: проаналізовано застосування судами ст. 126-1 КК України під час карантинних обмежень, повязаних з пандемією. Як розглядались такі справи та чи були певні обмеження щодо розгляду справ, пов’язаних із домашнім насильством у судах та чи був забезпечений захист прав та інтересів постраждалих від домашнього насильства під час пандемії? З метою знайти відповідь на ці запитання було здійснено аналіз судової практики щодо притягнення до кримінальної відповідальності за домашнє насильство в період з 1 липня 2020 р. по 1 липня 2021 р., зокрема 281 вирок судів Львівської, Київської, Харківської, Миколаївської та Черкаської областей.

Вступ

Домашнє насильство завжди було негативним моментом як і в Україні, так і у всьому світі, адже зазіхає на права людини. Проте від початку дії карантинних обмежень ситуація значно погіршилася. За даними Національної поліції, кількість звернень про вчинення домашнього насильства у 2020-му зросла на 47 % більше, ніж у попередньому році. Саме тому ООН назвала домашнє насильство «пандемією під час пандемії», оскільки ефективних заходів, щоб його припинити на ранніх стадіях не було. Постраждала особа і кривдник часто змушені були проживати в одному житлі, оскільки суворі карантинні обмеження не дозволяли іншого.

В чому суть проблеми?

Справа в тому, що одночасно із збільшенням випадків вчинення домашнього насильства збільшилася кількість звернень потерпілих до суду за захистом своїх прав. Проте ні рішення суду про обрання обмежувального припису, ні притягнення до адміністративної відповідальності за домашнє насильство не впливало на зменшення випадків домашнього насильства, а в окремих випадках воно лише продовжувалось. Як наслідок, у багатьох випадках виникало питання про можливість притягнення кривдника до кримінальної відповідальності.

Згідно з даними, отриманими від Офісу Генерального прокурора, протягом січня-червня 2021 р. було зареєстровано 1927 кримінальних правопорушень за ст. 126-1 КК України, потерпілими у яких виявлено 1264 осіб жіночої статі, що становить 65,59%, а з числа осіб які вчинили домашнє насильство, жінки становили 4,53% (44 особи). З 1927 зареєстрованих за 6 місяців 2021 скеровано року кримінальних правопорушень 1153 провадження скеровано до суду, що становить 59,83%.

У 2020 році серед потерпілих від домашнього насильства (ст. 126-1 КК України) жінки становили 88,37%, з числа осіб, які вчинили домашнє насильство 3,24% (53 особи). У той же час, варто зазначити, що у 2019 році із 1563 кримінальних правопорушень за статтею 126-1 КК України лише 759 було передано до суду, що становить 48,56%, а у 2020 році з 3 037 кримінальних правопорушень, до суду було передано 1 823, що становить 60,03% від зареєстрованих кримінальних правопорушень передбачених статтею 126-1 КК України «Домашнє насильство».

Хто найбільше потерпає від домашнього насильства?

Згідно з зібраними даними, зазвичай кривдниками є чоловіки (96,4 %), а жінки – лише у 3,6 % випадків. Потерпілими від домашнього насильства жінки виступають у 94 %, чоловіки – у 6% всіх проаналізованих випадків.

Також, як показує практика, найчастіше домашнє насильство вчинялося чоловіком щодо жінки (93 %). Набагато рідше його вчиняє жінка щодо чоловіка (1,4 %), жінка щодо жінки (2,1 %) та чоловік щодо чоловіка (5 %).

Діти і домашнє насильство: проблеми ідентифікації

У випадках, якщо домашнє насильство вчинялося між подружжям / колишнім подружжям чи співмешканцями, у 25 % випадків була присутня дитина, а в 75 % випадків у вироку суду про присутність дитини не згадувалося. Такі дані також свідчать про проблему ідентифікації дітей як потерпілих від домашнього насильства. У проаналізованих вироках часто не згадується про присутність дитини під час вчинення цього злочину. Також часто не вказується, чи є в чоловіка та жінки діти, які потенційно могли бути свідками домашнього насильства. Лише у 25 % проаналізованих випадків у вироках прямо зазначається, що дитина є свідком вчинення домашнього насильства. Проте потерпілими вони визнаються лише в 6 % випадків. Немає в судових рішеннях й інформації про стать дітей.

Як часто укладається угода про примирення між потерпілою особою і обвинуваченим?

Під час досудового розслідування та судового розгляду кримінальної справи, передбаченої ст. 126 КК України, можливе укладення угоди про примирення між потерпілою особою і підозрюваним / обвинуваченим. Згідно з моніторингом судової практики, угода про примирення була укладена у 26 % випадків і, відповідно, у 74 % випадків такої угоди не було.

Між обвинуваченим чоловіком та потерпілою дружиною/колишньою дружиною/співмешканкою лише у 26 % випадків укладено угоду про примирення, а між дітьми і батьками – у 24 %.

Чи забезпечує дана угода ефективність доступу до правосуддя потерпілої особи?

З одного боку, укладення угоди про примирення є позитивним моментом, оскільки ця угода дає змогу, зокрема, пом’якшити покарання або ж звільнити кривдника від його відбування, адже кривдник тим самим визнає факт вчинення домашнього насильства; це дозволяє за одне судове засідання розглянути справу і притягнути кривдника до відповідальності тощо. Важливо, що у випадку домашнього насильства,  угоду про примирення можна укласти лише за ініціативи потерпілої особи. Така ініціатива має бути добровільною і виключати будь-яке примушування. Але на практиці є сумніви в можливості суду встановити ініціатора угоди та її добровільність.

Попри те, що укладення даної угоди дозволяє швидко притягнути кривдника до відповідальності, але мінімальна міра покарання, яку частіше за все погоджують сторони, змушує задуматися в її ефективності.  На додаток, укладення таких угод під час розгляду та вирішення справ, пов’язаних з домашнім насильством, порушує підходи та принципи, закріплені в міжнародних документах, і тому має бути визнаним  недопустимим.

Які покарання найчастіше призначаються за домашнє насильство?

Найчастіше призначаються громадські роботи (51,6%) та покарання у виді позбавлення волі (22,1%). По 12,5% припадають відповідно на арешт та обмеження волі.

Цікава ситуація із випадками засудження особи до обмеження або позбавлення волі. Відповідно у 71% та 65% випадків кривдник звільняється від відбування покарання з випробуванням. Простіше кажучи, кривдник не перебуває у місцях позбавлення волі, а продовжує бути на свободі, іноді далі проживаючи із потерпілою особою. Тому таке «позбавлення волі»  є лише формальністю і не сприяє виправленню особи.

Чи існують механізми захисту потерпілої особи від майбутніх випадків домашнього насильства?

У Кримінальному кодексі України, а саме у статі 911, передбачено можливість застосувати до особи, яка вчинила домашнє насильство, обмежувальні заходи. До  них, зокрема, належать: заборона перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства; заборона наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від домашнього насильства, може постійно чи тимчасово проживати, тимчасово чи систематично перебувати у зв’язку з роботою, навчанням, лікуванням чи з інших причин та інші».[4] Такі обмежувальні заходи застосовуються одночасно із призначенням покарання. Проте важливо зазначити, що кривдника має бути засуджено до покарання, яке не пов’язане із позбавленням волі, або його звільнено від кримінальної відповідальності чи відбування покарання. Тоді суд може за власною ініціативою або за клопотанням потерпілої особи застосувати згадані обмежувальні заходи. Тобто законодавець передбачив механізм захисту потерпілої особи від майбутніх випадків  домашнього насильства тим самим кривдником.

Чи застосовують суди їх на практиці?

Здавалося, закон передбачає спосіб захисту потерпілої особи від подальших випадків домашнього насильства з боку обвинуваченого. Проте на практиці лише у 1,8% випадків  суд разом із призначенням покарання застосував до обвинуваченого ще й обмежувальні заходи.

В першу чергу це пов’язано із тим, що з самого формулювання ст. 911 КК України «суд може застосувати … один або декілька обмежувальних заходів» випливає, що це лише право суду, а не обов’язок. Отже, на практиці суд застосовує обмежувальні заходи тільки тоді, коли вважає, що є для цього підстави. Цей момент є негативним в частині доступу до правосуддя через призму його ефективності і дієвості.

Підсумки
  • Потерпілими від домашнього насильства у 94 % випадків є жінки, у 6,8 % – чоловіки, у 38 % особи похилого віку (з них 94 % – жінки та 6 % – чоловіки) та в 6 % – неповнолітні діти (з яких 63 % – дівчата, а 37 % – хлопці) у справах, передбачених ст. 126-1 КК України.
  • Діти-свідки домашнього насильства були ідентифіковані судом у 25 % вироків і лише в 6 % справ їх визнали потерпілими. Дуже часто зі змісту вироку не можна встановити вік дитини. У 75 % випадків взагалі не згадується про присутність під час вчинення домашнього насильства будь-якого свідка, зокрема й дитини.
  • Найпоширенішим видом покарання є громадські роботи від 150 до 240 годин. Суд призначає цей вид покарання навіть тоді, коли кривдник/ця раніше був/ла судимий/а і є високий ризик вчинення домашнього насильства повторно.
  • У справах, де обвинуваченого засуджено до позбавлення волі, у 65 % випадків суд звільняє його від відбування покарання з випробуванням. Тому засудження є формальним, оскільки кривдник не проходить процедури виправлення.
  • Критично рідко (у 2 % випадків) суд застосовує обмежувальні заходи до кривдника/ці, передбачені у ст. 911 КК України, у разі призначення покарання, не пов’язаного із позбавленням волі, або у разі звільнення його / її від відбування покарання. Законодавством передбачений ефективний захист потерпілої від повторних випадків домашнього насильства з боку обвинуваченого, але на практиці ця норма майже не застосовується.