Застереження держав при прийнятті Стамбульської конвенції - Jurfem

Застереження держав при прийнятті Стамбульської конвенції

Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (далі – Стамбульська конвенція) було прийнято Комітетом Міністрів Ради Європи 7 квітня 2011 року, а відкрито для підписання 11 травня 2011 року.  (Детальний матеріал Аналітичного центру ЮрФем про Стамбульську конвенцію читайте тут.)

Конвенцію підписали 46 країн, але на сьогоднішній день ратифікували її 34 країни.

Проте більшість держав, які прийняли Стамбульську конвенцію, зробили застереження про незастосування окремих положень Конвенції.

Така можливість передбачена самою Стамбульською конвенцією (стаття 78 Конвенції). Разом з тим, слід зауважити, що не у всіх випадках держава може зробити такі застереження. Так, у тексті Стамбульської конвенції міститься вичерпний перелік її норм, щодо впровадження яких у свою національну практику держава може внести застереження.

Тобто  окремі положення Стамбульської Конвенції держава може не застосовувати або застосовувати лише в певних випадках або за певних умов. Це стосується таких норм, які містяться в:

  • пункті 2 статті 30 (компенсація з боку держави);
  • підпункті «е» пункту 1, пунктах 3 та 4 статті 44 (юрисдикція);
  • пункті 1 статті 55 стосовно статті 35 щодо незначних правопорушень (провадження ex parte й exofficio);
  • статті 58 стосовно статей 37, 38 та 39( строк давності);
  • статті 59 (статус перебування).

Окрім того держава залишає за собою право передбачати некримінальну відповідальність, замість кримінальної, за поведінку, передбачену в статтях 33 (психологічне насильство) та 34 (переслідування) Конвенції.

Застереження є дійсними протягом п’яти років з дати набрання чинності цією Конвенцією. Однак такі застереження можуть бути поновлені на такі ж періоди( п.1 ст. 79 Конвенції).

Тобто, держава у випадку ратифікації Стамбульської конвенції, може прийняти окремі застереження терміном на 5 років, а також в подальшому продовжити ще на 5 років.

Такий термін був передбачений для того, щоб країни поступово врегулювали національне законодавство для можливості прийняття положень Стамбульської конвенції в цілому, без застережень.

Отож, перейдемо до детального розгляду положень, щодо яких можуть бути зроблені застереження.

  1. Державна компенсація особам, які постраждали від насильства, якщо така компенсація не була відшкодована правопорушником або з інших джерел.

Кожна держава має право самостійно визначати порядок відшкодування шкоди, завданої постраждалим внаслідок насильства. Застереження щодо положень цієї статті зробили такі держави, як: Андорра, Вірменія, Грузія, Ірландія, Кіпр, Мальта, Монако, Польща, Румунія, Македонія, Сербія, Словенія та Хорватія.

Андорра аргументувує застосування цього застереження наступним: надання державою компенсації тим, хто зазнав серйозних тілесних ушкоджень або шкоди здоров’ю, може негативно вплинути на постраждалих від інших злочинів, які не отримують жодних компенсацій від держави у випадках вчинення щодо них злочинів. Зважаючи на те, що національне законодавство Андорри вже передбачає комплексну систему захисту, яка включає, серед іншого, соціальну, медичну, психологічну та правову допомогу потерпілим, держава ще не готова забезпечити фінансову компенсацію у таких випадках. Разом з тим, уряд Андорри розпочав роботу із напрацювання змін у законодавство з метою розробки порядку, який би передбачав відшкодування шкоди постраждалим від насильства [2].

Сербія також вирішила використати таке застереження, мотивуючи своє рішення тим, що на даний момент держава не в змозі розрахувати розмір коштів, які повинні бути виділені для виплати компенсацій постраждалим від насильства,  в тому числі щодо жінок, оскільки інформація про кількість проваджень у справах про насильство наразі відсутня в офіційних документах.

Мальта, Монако та Хорватія також підписали Стамбульську конвенцію зі згаданим вище застереженням.

Республіка Польща визначила, що таке відшкодування можливе, але лише у випадках, якщо постраждала особа є громадянином Республіки Польща або Європейського Союзу.

Республіка Македонія зазначає, що така державна компенсація можлива лише у випадку, якщо потерпілою є дитина,  яка на основі рішення суду визнана такою, якій було заподіяно шкоду діянням, передбаченим законом як кримінальне правопорушення з ознаками насильства.

2. Юрисдикція над будь-яким правопорушенням, передбаченим Стамбульською конвенцією, якщо воно вчинене особою, яка проживає на території відповідної держави ( п.1е ст.44 Стамбульської конвенції).

Це положення є важливим, адже сприяє усуненню можливих випадків притягнення особи до відповідальності  декілька разів за одне і те саме правопорушення, що може відбуватися у випадках, якщо особа, наприклад, вчинила зґвалтування на території Німеччини, а притягається до відповідальності і  в Німеччині, і в Іспанії, громадянином/кою якої вона є.

Так, згідно положень Стамбульської Конвенції  держава, яка ратифікувала Стамбульську конвенцію, розслідує злочини, скоєні особами які постійно проживають на її території, незалежно від того, чи скоєні вони на території тієї держави, чи вчинені на території інших держав.

Держава, яка ратифікує Стамбульську конвенцію, може застосувати наступне  застереження: такі насильницькі правопорушення будуть розслідуватися органами держави, на території якої такі правопорушення будуть вчинені.

Відповідно, держави, які прийняли таке застереження,  не зобов’язані притягати до відповідальності своїх громадян за вчинені ними насильницькі правопорушення за кордоном. Такі правопорушення мали б розслідуватися органами тієї держави, на території якої вони були вчинені.

Застосування такого застереження державою може негативно впливати на жінок, які постраждали від насильницьких правопорушень, оскільки чимало з них вчиняються за межами держави, яка ратифікувала Конвенцію. Наприклад, примусові шлюби, примусові аборти тощо.

Республіка Македонія в процесі ратифікації Стамбульської конвенції використала таке застереження. Федеративна Республіка Німеччина пішла аналогічним шляхом.

3. Застереження, яке стосується провадження ex parte й ex officio.

Слід звернути увагу на пункт 4 ст.44 Стамбульської конвенції, яким передбачено, що насильницькі правопорушення не є справою приватного обвинувачення, а отже, – не потрібно заяви постраждалих від насильства для того, аби розслідування розпочалось.

Так, відповідно до  положень Стамбульської конвенції розслідування насильницьких злочинів не має «цілковито залежати» від волі постраждалої особи, а тому навіть за умови, якщо постраждала особа відкличе свою заяву, провадження повинно продовжуватися [1].

Однак держави, які ратифікують Стамбульську конвенцію, можуть використати застереження щодо незастосування такого положення Такою можливістю скористались Швеція, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Кіпр, Мальта, Монако, Польща, Румунія, Македонія, Словенія, Франція, Чехія та Швейцарія. Вірменія, Латвія, Польща, Румунія, Македонія, Швейцарія, Словенія та Фінляндія залишили за собою право не застосовувати п.1 ст.55 щодо незначних насильницьких правопорушень, які не спричиняють тяжких наслідків.

Ще один випадок використання застереження стосується строків давності щодо таких правопорушень як примусовий шлюб, каліцтво жіночих геніталій, а саме можливості продовження строку давності на час, достатній для ефективного порушення провадження після досягнення постраждалою повноліття.

Така можливість стосується лише неповнолітніх постраждалих, які часто та з різних причин не можуть заявити про злочини проти них до досягнення ними повноліття. Зміст застереження полягає у тому, що надається можливість  не продовжувати строки давності. Застереження щодо цього положення зробили: Вірменія, Словенія, Франція та Швеція

4. Застереження, яке стосується сімейного статусу постраждалих від насильства, а саме перебування у шлюбі, партнерських відносинах, у розірваному шлюбі або стосунках (ст. 59 Стамбульської конвенції).

Пункт 1 ст. 59 Стамбульської конвенції містить зобов’язання держави щодо вживання необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення того, щоб постраждалим, статус перебування яких залежить від статусу перебування подружжя або партнера, у разі розірвання шлюбу або стосунків, надавався незалежний дозвіл на перебування, незалежно від тривалості в разі особливо складних обставин, за заявою.

Йдеться про те, що у випадку, якщо дружина є громадянкою іншої держави, і отримала дозвіл на проживання в державі перебування у зв’язку з тим, що одружилась на чоловікові, який є громадянином тієї держави, то у разі розлучення чи припинення стосунків така жінка не може бути вислана тільки у зв’язку з тим, що припинилися її сімейні відносини. Така жінка (чи чоловік, якщо він отримав дозвіл на перебування в державі у результаті одруження тощо) повинні мати можливість  подати заяву про отримання незалежного дозволу на перебування.

Зміст застереження полягає в тому, що Конвенція дозволяє державам  залишати за собою право застосовувати чи не застосовувати вище зазначені положення. Таку практику застосували Німеччина, Кіпр, Мальта, Монако, Румунія, Македонія, Словенія та Швейцарія.

Зокрема, Федеративна Республіка Німеччина використала таке застереження, пояснюючи це тим, що у національному законодавстві ФРН вже передбачене положення, яке передбачає, що одному з подружжя, хто є постраждалим/ою від домашнього насильства, надається незалежне право проживання, навіть якщо не буде виконано вимоги щодо обов’язку  прожити три роки як законне подружжя на федеральній території для отримання такого права.

Також є можливим використання застереження наступного змісту державами: право передбачати за таку поведінку як психологічне насильство та переслідування замість кримінальних санкцій некримінальні санкції. Країнами, які залишили за собою згадане право, є Данія та Румунія.

Проте такі санкції мають бути ефективні, пропорційні й переконливі незалежно від того, оберуть держави кримінальні чи некримінальні санкції.

Висновок:

Можливість застосування державами даних застережень сприяє більш швидкій процедурі ратифікації Стамбульської Конвенції,  враховуючи тим самим не лише основоположні положення Конвенції, які повинні бути впровадженні в національне законодавство держав, а й національний суверенітет останніх.

Матеріал підготовлений Аналітичним центром “ЮрФем”

Читайте також:

Медіація в справах щодо домашнього насильства в контексті Законопроєктів «Про медіацію»

Гендерні аспекти відпусток по догляду за дитиною, якщо мати працює адвокаткою чи нотаріусом 

Захист від насильства і сексуальних домагань: чи передбачені механізми у законодавстві про працю?

Гендерні аспекти оплати праці

Дистанційна робота vs Coronavirus

Чому українській судовій, правоохоронній та юридичній спільноті необхідна Стамбульська конвенція?

Підходи до регулювання сурогатного материнства

Сурогатне материнство: що маємо в Україні сьогодні?

Сурогатне материнство: бути чи не бути?

Сурогатне материнство: етичні аспекти

Огляд законодавчого регулювання оплати праці жінок, які працюють в медичній сфері, під час карантину